Ганна Степанівна не святкувала Новий рік уже чотирнадцять років.

Пам’ять про сина Дмитра, який загинув у цей день, не дозволяла їй брати участь у святах. Вогні всюди нагадували про раптовість його відходу. Щороку біль відчувався так само свіжо, як і того року, коли Дмитра не стало.

Молитва давала короткий перепочинок, але горе все одно було поглинаючим. Цього новорічного ранку на вулицях було галасливо. Залучена ароматом ялинок,

Ганна зупинилася біля ринку. Напали спогади: радість юного Дмитра, коли йому купили ялинку. Це були простіші часи, коли тільки запах ялинки приносив радість дитині.

Привітний молодий продавець допоміг Ганні та привітав з Новим роком.

Ця несподівана доброта торкнулася її. Вона відчула частинку тепла, спалахнула святковим настроєм, якого не відчувала вже багато років.

Прийшовши додому, Ганна почала прикрашати будинок старими ялинковими іграшками, що залишилися від щасливих часів, проведених із Дмитром. Серед них була золота куля, подарована Дмитром у дитинстві.

Вона випадково впала і розбилася, виявивши всередині заховану записку.

У записці було написано: «З Новим роком, мамо! Бажаю, щоби ми з тобою завжди були разом. Дмитро!». Під запискою був намальований простий дитячий малюнок, на якому вони були зображені тримаючись за руки.

Сльози текли по обличчю Ганни, коли вона усвідомила всю глибину сюрпризу, який залишив їй Дмитро, і зрозуміла, що його присутність завжди буде з нею.

КІНЕЦЬ.