Весною Василь Іванович, як завжди перекопав город. Посадили все, та й засумував він…

Сидів усе на терасці, газетки читав, чогось обурювався, та димів нишком, коли його Тетяна Андріївна не бачила.

Вона вже за чоловіка почала хвилюватися, що сумний він, не заслаб би, як одного разу раптом усе змінилося.

Взявся Василь Іванович, ні з того ні з сього, за ті справи, що він Тетяні Андріївні давно обіцяв поробити, і багато років відкладав на потім.

Вона тоді ще сердилася, за лінощі чоловіка докоряла, а потім їй і самій стало все одно.

Навіщо їй у її віці всі ці ремонти й прибудови, і так всього до кінця життя вистачить сповна.

А Василя її, не зрозумій з чого раптом, розібрало. Та так, що поліз він навіть у кошти відкладені їм на проводи в останню путь!

Почав чоловік з ремонту тераски, потім прибудову задумав, а потім навіть покрівлю перекрив – сусід допомагав.

Тетяна Андріївна наче й рада, що Василько її не сидить у тузі, не ледарює, а знову улюбленою теслярською справою зайнятий.

Та тільки незрозуміло, з чого це його так розібрало на старість років? Звідки завзятість така взялася?

Дивилася, дивилася на чоловіка Тетяна й не витримала. Та ще й сусідка тітка Валя днями до неї почала з розпитуваннями чіплятися, з чого це раптом Василь Іванович надумав таке?

Чи не чекають вони когось у гості?

Ось і не витримала Тетяна, спитала чоловіка,

– Васильку, а ти чого метушишся? Може трапилося щось, а я й не знаю, бо сусіди цікавляться, для кого це ти тут хороми прилаштовуєш?

А Василь Іванович головою покрутив, та й каже,

– Не можу я тобі пояснити, Тетянко, ну сам я до ладу не знаю, а якщо стану пояснювати – засмієш мене знову, або ще щось інше подумаєш.

– Ну вже тепер тоді давай все розказуй, а інакше й справді щось подумаю! – розсердилася Тетяна. – Ну треба ж, все життя душа в душу жили, а тут секрети якісь!

Взагалі Василь у неї, незважаючи на вік, був великий фантазер.

Книжки всілякі, та й газети любить читати. А як начитається – одразу їй розповідає різні небилиці.

Усьому вірить, і про нечисть всіляку, і про янголів небесних, та ще й каже їй:

– Ти, Тетянко, приземлена душа, а у світі стільки всього незрозумілого!

А що ж тут незрозумілого?

Он у Ігорівни син гуляв від дружини з іншою, та ось інша тепер і чекає дитинку.

А Валя сусідка до міста поїхала позаминулого тижня, то їй там втридорога взуття продали, та ще й наплели, що по акції. Обманули, а вона ж про вигоду розмріялася…

І зрозуміло все, як день ожий!

Тільки ось Василькові її все щось незрозуміло, дивувати знову надумав!

– Ну, кажи швидко, що знову понавигадував? – розсердилася Тетяна. – Я все одно дізнаюся, та тільки потім тобі дістанеться від мене, якщо щось наробив!

Помʼявся Василь Іванович, та й почав розповідати,

– Сон мені наснився, Тетянко, але ти тільки не смійся. Я знаю, що не повіриш, я й сам уже засумнівався, що таке може бути.

А тоді мені, чи то приснилося, чи то здалося, що син наш ненароджений, – тут він глянув на дружину, а вона вже й у сльозах!

Ну не може Тетяна Андріївна без сліз згадувати, як синочка вони багато років тому втратили. На п’ятому місяці підняла вона тяжке, молода була, нерозумна. Так більше у них із Василем діток і не було…

І живуть вони вдвох багато років.

– От я недолугий старий! – Василь Іванович підсів ближче і за руку дружину взяв. – Ну так ти ж сама просила розповісти. Значить наснилося мені, що душа нашого синочка в іншій сім’ї потім народилася. І що в гості він до нас приїхав із молодою дружиною! Син наш неназваний, ми ж йому ще й ім’я не встигли придумати. Ну ось я й вирішив готуватися!

Ну пробач, пробач, що такий я в тебе, пробач!

Сльози у Тетяни Андріївни відразу висохли, вона свою руку з руки чоловіка забрала,

– Ну й казкар ти, Василю, я ж уже що тільки не надумала!

Тетяна Андріївна звичайно в такі вигадки не повірила, Василь у неї не дивися, що дід старий, а понавигадує, всякого аж бігом!

То з котом Сірком ніби розмовляє й радіє, каже, що кіт відповідає йому щось.

А щодо песика їхнього Лорда, кудлатого й бородатого, невідомої породи, так взагалі вважає, що той як людина все розуміє.

Загалом на цю тему розмови вони більше не заводили…

…У нову прибудову переставили старе ліжко з кульками на спинці й трюмо, щоб вигляд був житловий. Та й у хаті стало просторіше.

По осені, коли вже зібрали врожай, а дерева почали скидати строкате листя, біля їх хвіртки раптом зупинилася якась чорна велика машина.

З машини вийшов молодик і гукнув через хвіртку:

– Хазяї! Здрастуйте. Вибачте, а ви, часом, ненадовго не здасте в оренду кімнату?

Василь Іванович вийшов до воріт, відкрив хвіртку.

Хлопець глянув на старого.

– Ми ненадовго шукаємо кімнату, хочемо медовий місяць тут на природі провести, – сказав він.

З машини вийшла мила дівчина, стала з ним поруч. І такі вони були гарні, нема слів!

Василь Іванович глянув на молодих і застиг від несподіваної думки.

– Чи ж це не мій сон справджується? – подумав він.

Поки Василь Іванович збирався з думками, до них підійшла Тетяна Андріївна, почула про що мова і раптом сама запропонувала:

– Є у нас кімната, вільна, чиста, заходьте подивитеся!

Дівчина радісно говорила, що вони вже не в першу хату заходять, але ніхто не здає.

Потім вони подивилися кімнату в прибудові і їм дуже сподобалося!

– Матінко, не знаю як вас звуть, я Дмитро, а це дружина моя Наталя, – сказав хлопець. – Ви не дивуйтеся, що я так вас називаю – в семінарії я навчаюсь, звично мені.

Пробули Дмитро й Наталя у них майже три тижні.

На річку ходили щодня, по лісу гуляли.

У хаті, як Дмитро й Наталя з’явилися, одразу тепло стало, не порожньо, дім їх ніби помолодшав від юних голосів.

І хоч Тетяна Андріївна як і раніше не вірила в дивний сон чоловіка, але такий збіг їй дуже дивним здавався.

Адже до них за багато років жодного разу ніхто не заїжджав, окрім їхніх знайомих із сусіднього села.

Коли Дмитро та Наталя почали збиратися, Дмитро попросив їхній номер телефону.

Дуже вже їм сподобалося у Василя Івановича й Тетяни Андріївни, немов у рідних людей погостювати, хотілося б ще раз приїхати. Якщо господарі не проти.

На прощання обійнялися навіть, і тут у Тетяни Андріївни раптом стрепенулося серце, і вона тихо прошепотіла:

– Звичайно приїжджайте, приїжджай іще, синку!

Дивиться, а у Василя Івановича сльози виступили – почув видно її слова.

Дмитро посміхнувся, потиснув руку Василю Івановичу,

– Дякую вам за теплий прийом!

І вони поїхали.

А через кілька місяців Дмитро й справді зателефонував. Запитав дозволу на Різдво приїхати, а ще просив Василя Івановича матінці привіт великий передати. Так і сказав – матінці…

Тож Василь Іванович і Тетяна Андріївна тепер не знають, що й думати.

І чекають, просто чекають, коли знову до них синок неназваний ними, зі своєю милою дружиною Наталкою приїдуть…

І знову їхній будинок наповниться теплом, добром та веселим щасливим сміхом.

Добре, що Василь Іванович вчасно прибудову зробив, і справді, як знав, що пора…

КІНЕЦЬ.