Я вже давно не тішуся дзвінкам від дочки. Зазвичай це означає, що їй у черговий раз від нас щось потрібно і майже постійно – потрібні гроші. А щойно вона отримує те, що їй потрібно, вона знову зникає з радарів на невизначений термін. В цей час її зовсім не турбує, як ми з батьком живемо, чи нам не потрібна допомога. Навіть власна дитина її не цікавить. Сама не дзвонить, та й від нас трубки не бере.

Не знаю, де ми проґавили дочку, начебто завжди намагалися давати їй не лише матеріальні блага, а й увагу. Класу до сьомого було все добре, росла чудовою дитиною. І в художню школу ходила, і оцінки завжди були прекрасні. А потім якось непомітно почала котитися до низу.

Ми з батьком з нею намагались м’яко розмовляти, адже не просто так дитина раптом втратила інтерес до того, що раніше подобалося. Навіть до фахівців зверталися, але ті лише руками розводили, мовляв, перехідний вік, чого ж ви хочете. Казали, що все пройде саме, нам не варто напирати та намагатися якось давити. Потрібно просто чекати.

Ми й чекали, але перехідний вік затягнувся, а потім плавно перейшов у шалену юність. Розмовляти з нею стало неможливо, одразу огризатися починала, скандалити. Ми якось домоглися, щоб вона закінчила школу. Про вступ до вищого навчального закладу не йшлося, дочка одразу заявила, що не збирається танцювати під нашу дудку, взагалі вона вже доросла і житиме своє життя так, як вважатиме за потрібне.

Після цього вона зібрала свої речі та пішла з дому. Я божеволіла від жаху, а чоловік по своїх каналах дізнався, що дочка разом зі своїм бойфрендом вирішила поїхати з міста. Це було вже занадто. Дочка пішла, на дзвінки не відповідала, навіть смс не могла написати, що жива-здорова.

Мій терпець урвався, я звернулась в поліцію. Дочку повернули додому, вона влаштувала скандал, перебила гору посуду і сказала, що руки на себе накладе, якщо ми ще раз посміємо втрутитися у її життя. Через три дні вона втекла у невідомому напрямку.

Слава богу, що ми знайшли її сторінку у соцмережах. Через неї ми хоча б могли зрозуміти, що дочка жива. Пробували їй писати, але вона нас заблокувала, ми просто спостерігали за її життям.

Психолог нам порадила не лізти до дочки, бо так ми можемо зробити лише гірше. Говорила, що вона сама повернеться і спробує налагодити стосунки, коли перехворіє на цю юнацьку безголовість.

– Головне – не відштовхніть її, коли вона до вас звернеться за допомогою, – кілька разів повторила нам вона і ми міцно запам’ятали її слова.

Чекали близько пів року, коли дочка нарешті подзвонила. Їй потрібна була наша допомога, вона просила вибачення, плакала в слухавку, говорила, що багато чого зрозуміла. Звичайно ж, ми її простили та вислали грошей. Вона поспілкувалася ще тиждень із нами, а потім знову зникла.

Ще через пів року вона приїхала, знову сльози, знову “вибачте”, ми намагалися не зачепити її навіть поглядом. Прийняли без докору, таки це наша дочка. Я боялася, що вона підсіла на якісь препарати, але жодних ознак не помітила і стало спокійніше.

Дочка прожила з нами місяць, потім сказала, що задихається тут і попросила грошей на поїздку до Києва. Ми, звичайно, дали. Вона поїхала і за наступні сім років я бачила її лише двічі. Востаннє вона привезла до нас новонароджену внучку, нібито на якийсь час.

Ми не питали, хто батько, ми взагалі нічого не питали. Вона залишила нам документи, попросила допомогти їй з дитиною, доки не встане на ноги. Внучка вже чотири роки живе в нас. Дочка більше не з’являлася, тільки дзвонила.

За цей час дочка вийшла заміж, але забрати дитину не могла, чоловік був не готовий, йому потрібен був час, потім вона знову виявилась в положенні та куди їй друга дитина, ну і таке інше. Нам вона дзвонила лише тоді, коли потрібні були гроші.

Ні про наше з батьком самопочуття, ні про рідну дочку вона не питає. Та й про своє життя нічого до ладу не розповідає. У поодинокі моменти потреби нашої допомоги вона надсилає фотографію свого сина, якого з чоловіком зараз виховує. Наживо ми його ніколи не бачили.

Я вже давно не тішуся, коли дзвонить дочка. Це означає що в неї проблеми, отже, потрібні гроші. Мені дуже боляче за внучку. Вона не пам’ятає і не знає маму, а тій все одно. Давно б вже перестали допомагати дочці, але боюся, що тоді вона спробує забрати в нас онуку, а цього ми вже не переживемо, та й дитині псувати психіку теж не хочеться. Вона й так без матері росте.

А ще в мені живе тваринний страх, що ми не зможемо її нормально виховати, адже з матір’ю це у нас не вийшло. Хоча всі довкола переконують, що це не наша вина, але все-таки я боюся.

КІНЕЦЬ.