Хтось на матір молиться, хтось про неї піклується, а хтось дивиться на неї, як на щось непотрібне – і місце займає, і виставити шкода.

Мати завжди все найкраще залишає дітям, але не факт, що вони надалі вчинять з нею так само…

…Вероніка влаштувалася на роботу, як усі рахували за звʼязками. Багато хто, хто її зовсім не знав, заздрив дівчині білою заздрістю.

Всі чомусь думали, що вона коханка якогось багатія, який і посприяв їй у влаштуванні на роботу, та ще й на таку посаду.

А може вона взагалі коханка їхнього шефа? Хто її знає…

Он навіть він звертається до неї тільки по імені і по батькові, хоча з іншими він поводиться зовсім по іншому.

Колеги підлещувалися до Вероніки, намагаючись дізнатися про її таємницю.

Кілька разів запрошували її на обід, пригощали кавою, намагалися подружитися, мало що – хороші зв’язки зайвими не бувають.

Однак Вероніка поводилася так, що навіть причепитися було ні до чого.

Працювала вона на совість, завжди раніше за інших справлялася з поставленими завданнями, отримувала хорошу зарплату, премії, але гроші витрачала з розумом, не марнувала, але й особливо не економила.

Мало хто знав, що була в дівчини одна мрія, до якої вона повільно, але вірно просувалася маленькими кроками.

І Вероніка навіть подумати не могла, що той, кого вона давно й безуспішно шукає, зовсім поруч…

…Багато років тому молода студентка народила дівчинку й написала відмову.

Вже мало хто пам’ятає, чому вона так вчинила, може переживала через несхвалення батьків, а може, сумнівалася, що зможе виховати малюка одна.

Вероніці пощастило, коли їй було шість років, її вдочерила заможна сімейна пара.

Дівчинку любили, плекали, та й Вероніка полюбила своїх прийомних батьків…

Але незважаючи на те, що життя вдалося, і в ньому було все, про що вона тільки мріяла, дівчинка вдень і вночі думала тільки про одне – знайти свою матір. Навіщо?

Просто подивитися їй в очі, і поставити їй одне єдине питання:

– Як ти могла? Як ти могла залишити мене, свою рідну дочку?

Скільки разів Вероніка уявляла свій діалог з матір’ю, скільки разів вона уявляла її образ.

І щоразу вона думала, що її рідна мати якась безвідповідальна жінка, у якої поганий спосіб життя і вона ніяк не може зупинитися.

Вірніше Вероніці цього дуже хотілося, їй хотілося, щоб мати отримала заслужене, щоб вона більше ніколи не пізнала радості материнства, а ще краще була гульвісою, чи зовсім без житла…

…Названі батьки про плани своєї доньки не знали, а може й здогадувалися.

Після закінчення навчання Вероніка захотіла влаштуватися в в одну державну службу, і її батько все влаштував.

Виконуючи свою основну роботу, Вероніка шукала і свою матір, адже тепер у неї був доступ до архівів лікарень, дитбудинків та багато іншого, що могло б їй допомогти у її пошуках.

Через те, що Вероніка цілком і повністю була в роботі, багато колег вважали її зарозумілою, хоча дівчина зовсім не була такою.

Їй подобалося спілкуватися з Мариною Іванівною їхньою бухгалтеркою.

Жінка вона була скромна, навіть надто скромна, і незважаючи на свою високу зарплату, одягалася негарно, бідно і сіро.

Начальство цінувало її за професіоналізм, тому із зайвими питаннями щодо зовнішнього вигляду не лізло.

А ось Вероніці було цікаво, як таке можливо, щоб жінка з таким рівнем доходу, як у неї могла так ставитися до своєї зовнішності?

Марина Іванівна на всі розпитування тільки гірко посміхалася, мовляв, нічого ти в житті не розумієш, Вероніко.

У неї сім’я – чоловік, діти, кожному з них щось треба, ось на себе й не залишається.

Вероніка намагалася їй заперечувати, повчати, але все було даремно.

Жінка любила повторювати:

– Ось вийдеш ти заміж, народиш дітей, тоді й зрозумієш життя!

А Вероніка й не збиралася нічого розуміти. Вона знала одне, що любити себе треба не менше, аніж рідних і близьких.

А в деяких випадках ще й більше!

Ось, наприклад, Марина Іванівна ніколи не ходить обідати разом із усіма, а приносить їжу з собою.

Добре б ще там якісь смаколики, а то ж приносила, те, що залишилося після сімейної вечері. Викидати, мовляв, шкода, їй і так піде.

Взуття у неї теж старе, а їй хоч би що, зате дочкам ні в чому не відмовляє!

То новий телефон купить, то дорогу косметику або якусь модну річ.

Та й дочки Марини Іванівни замість того, щоб дякувати матері, навпаки, брали в неї, що хотіли.

А чоловік її то й зовсім звільнився з роботи, аргументуючи це тим, що нема чого йому на заводі гарувати, якщо в дружини така високооплачувана робота…

…От і цього разу не встигла Марина Іванівна отримати зарплату, як їй уже почали телефонувати її діти й чоловік.

– Мамо, я тут сукню одну собі пригледіли! – казала одна з дочок.

– Мамо, мені потрібна нова сумочка до тих черевичків, що ти мені подарувала! – говорила друга.

– Марино, будеш іти з роботи, не забудь купити пінного і горішків! Я знаю, зарплату вам уже перерахували, – дзвонив чоловік.

Марина Іванівна з усіма погоджувалася, в голові прикидаючи, скільки в неї вийде відкласти, якщо вона сплатить усі послуги, відкладе якусь суму на продукти і купить близьким те, що в неї просять.

– Навіщо ви так із ними? – обурювалася Вероніка. – Нехай ідуть на роботу й самі себе забезпечують себе всім необхідним! Як так можна?!

– Видно доля у мене така… – похитала головою Марина Іванівна. – Зробила я дещо в молодості, ось тепер і маю… Я ж, Вероніко, нишком гроші відкладаю не просто так.

Вероніка застигла від здивування.

– І навіщо ж ви відкладаєте? – запитала вона.

– Я дочку свою знайти хочу…

– Так, може, я вам зможу допомогти?! Скільки років вашій дочці, і як так вийшло, що вона зникла?

Вероніка вже приготувалася записувати у свій незмінний блокнот, але Марина Іванівна приклала палець до вуст і прошепотіла:

– Тихо… Давай усі деталі обговоримо під час обіду, коли всі підуть…

– Добре, тоді я замовлю піцу, і ви складете мені компанію!

Ось так за обідом Вероніка й дізналася, що Марина Іванівна багато років тому народила дівчинку й залишила її у пологовому.

Часи були важкі, вона вчилася, батькам важко було – окрім неї ще двоє дітей.

Батько то й і зовсім мав строгий характер, тому їй довелося не казати про свою вагітність, а потім народити і відмовитися від дочки.

– Я, потім, коли навчання закінчила і влаштувалася на роботу одразу ж почала шукати дівчинку, але її вже вдочерили, а таку інформацію, як відомо, ретельно приховують. А потім я вийшла заміж, народила, але все одно переживаю я, як і раніше… Дуже переживаю…

– Для початку скажіть мені дату пологів і номер пологового… – сказала Вероніка.

Марина Іванівна сказала всю інформацію.

– Зачекайте, а ви точно там народжували, ви нічого не плутаєте?! – здивувалася Вероніка. – І дата точна?

– Так, дитинко, а щось не так?

– Просто… Справа в тому, що я народилася в тому ж пологовому саме в цей день, що ви й сказали.

Мене вдочерили, коли мені було шість років. Мені пощастило з прийомними батьками, але я все одно мріяла знайти свою рідну матір, щоб подивитися їй в очі і висловити все, що я про неї думаю.

Може це й збіг, а може… У будь-якому разі тест нам допоможе…

…Так Вероніка й Марина Іванівна знайшли одна одну!

Тепер вони довго спілкувалися набагато більше. Адже їм стільки всього треба було розповісти одна одній.

Вероніка не ображалася на матір, але що робити в подібній ситуації не розуміла.

Розповісти названим батькам, що вона знайшла свою матір, чи не варто?

Марина Іванівна, наприклад, дуже переживала, що чоловік і діти не правильно все зрозуміє, тому запропонувала поки що все залишити так, як є.

Головне, що вони знайшлися, а афішувати про це не обов’язково.

Тепер Марина Іванівна намагалася робити дорогі подарунки й Вероніці, хоч та нічого й не просила, а Вероніка у свою чергу подарувала мамі нове пальто й чоботи, хоча та довго відмовлялася приймати такі дорогі подарунки…

…Ось уже тиждень, як Марина Іванівна не ходила на роботу і Вероніка помітно нервувала.

Телефон жінки був вимкнений, ні в кого вона не відпрошувалася, а вона завжди була дуже пунктуальною.

Запідозривши недобре, Вероніка поїхала до неї додому.

Двері їй відкрила дівчина років двадцяти.

– А ви до мами… Я думала кур’єр піцу привіз… У лікарні вона… Дуже слаба. Все так несподівано сталося. Лежить тепер. Уявляю, яке майбутнє на нас чекає.

Батько поїхав підшукувати притулок, кажуть, вона не видужає, тож можете підшукувати нового співробітника.

І ще, сподіваюся, все, що там треба їй виплатять? Ми все знаємо, нас не обманеш!

Вероніка нічого говорити не стала, а швидко вибігла з під’їзду.

У їхньому місті була тільки одна лікарня, тож вона поспішила туди.

Вона не розуміла, як родичів можуть цікавити тільки гроші, коли їхня мати так заслабла.

Коли Вероніка приїхала у лікарню, Марина Іванівна не спала.

Було помітно, що вона впізнала її, бо побачивши її з очей жінки одразу пішли сльози.

– Матусю, ти тільки не плач! Ти обов’язково одужаєш, я тебе не залишу! Нехай навіть увесь світ від тебе відвернеться, а я все одно буду поряд!

…Марини Іванівни не стало вночі. Жінка пішла тихо і мирно. Вона знайшла свою дочку і переконалася, що в неї все добре.

І, навіть знала точно, що Вероніка не тримає на неї образи.

Тому зі спокійною душею пішла в інший світ…

…Поминки були скромними.

Чоловік і дочки Марини Іванівни переступали з ноги на ногу, наче не могли дочекатися закінчення.

Чоловік увесь час відходив і кудись дзвонив, а доньки раз у раз перешіптувалися.

Вероніка ледве трималася, щоб не почати сваритися. Їй було шкода маму за таке ставлення до неї її рідних, і шкода було себе за те, що вона так мало провела з нею часу…

…Минув рік, і за цей час ніхто, окрім Вероніки, не відвідував могилку Марини Іванівни.

Вона знала, що чоловік матері знову одружився, а дочки живуть своїм життям.

Вероніка, порадившись із батьками, поставила Марині Іванівні гарний пам’ятник, зробила огорожу, посадила квіти, які вона любила за життя.

Ну, й нехай Марина Іванівна від неї колись відмовилася, і виховувала її зовсім інша жінка.

Вона все одно її мати! Улюблена й рідна матуся, про яку вона завжди згадуватиме з любов’ю…

КІНЕЦЬ.