Ми з чоловіком ще до весілля планували мінімум трьох дітей, напевно, тому, що і в мене, і в нього ні сестри, ні брата не було. Коли чоловік дізнався, що я чекаю дитину, радості не було межі, був дуже дбайливий, нічого не дозволяв робити все сам.

Гуляючи у парку у вихідні мріяли, як любитимемо сина (вже знали, що буде саме хлопчик), вигадували ім’я, було весело. Я тоді навіть не думала, що з появою дитини навпаки все зміниться, навіть ставлення чоловіка до мене.

Почалося з того, що чоловік сказав, що я балую дитину, і тому він постійно плаче, що я часто беру сина на руки. Син був неспокійний, чоловік не висипався, тому часто сварилися, бо він звинувачував мене у цьому.

Згодом під цим приводом, почав йти спати в іншу кімнату. Я дуже втомлювалася за цілий день, адже крім дитини треба було, і прибрати, і обід приготувати та ще купу всяких справ зробити.

Увечері просила, щоб чоловік погуляв із сином, а я б трохи відпочила, але він казав, що втомився на роботі, а в мене багато часу виспатися за день.

Було дуже прикро, іноді плакала, щоб ніхто не бачив. Вже ніхто з нас не заводив розмову про другу (а тим більше третю) дитину.

Зараз синові чотири роки, ходить у садок, стало трохи легше, ніж коли був маленьким. Я його люблю, радую його красивими та корисними речами, мені з ним цікаво, але чоловік, як і раніше, каже, що я його балую, біжу до нього, коли він падає, і що він виросте маминим сином.

У нас зовсім різні погляди на виховання дитини, при чоловікові син ніколи навіть не плаче, боїться, що тато знову кричатиме на нього. Чоловік ніколи його не хвалить, на вулиці з сином переважно гуляємо вдвох, навіть у вихідні.

Часто в такі моменти думаю про те, що вдвох із сином нам було б краще, але розумію, що саме заради нього я й мушу все терпіти, щоб дитина не росла без батька.

Постійно задаю собі одне й те саме питання: «чому так сталося, чому чоловік так змінився?» Може, коли син підросте, чоловікові стане цікаво з ним спілкуватися, якщо, звичайно, тоді син цього захоче.

КІНЕЦЬ.