Моя мама з самого дитинства не дуже добре до мене ставилася. А точніше, вона мене дуже ображала.

З 3 років. З кожним роком це було все важчим. І з ременя вона перейшла на ціпок для вибивання килимів.

Пам’ятаю одну мить, коли вона мене ображала, не зупиняючись, а я кричала про допомогу. Тяжкий час був.

З 9 років я просто втекла з дому до бабусі. Пізніше в поліції їй, мабуть, пригрозили й це припинилися. (Мене тоді вся поліція шукала).

Потім мама перестала купувати мені одяг, пояснивши це тим, що час уже заробляти самій. Мені тоді було 16 років.

У неї був бізнес, і чоботи вона купувала собі найкращі та найдорожчі. А на мене заплющувала очі.

Їй було навіть мене не шкода. Що я взимку в мінус 20 ходила у літній куртці, а під неї одягала кілька светрів. Коли мені виповнилося 18 років, батьки вирішили продати квартиру, і пізніше я дізналася, що мене позбавили частки.

Я підписала документ, де унизу було прописано дрібним шрифтом. Але я не думала, що мама може так зі мною вчинити.

Потім я зустріла чоловіка, вийшла заміж і ми поїхали жити до його батьків. Мама чудово жила у трикімнатній квартирі, яку ще бабуся отримала від держави, і говорила всім, що вона цього добилася сама.

А тепер захворіла бабуся, мама почала до неї ходити через 10 років. Бо раніше вони жодного разу не допомогли.

Тільки я й була поряд із бабусею. Заповіт бабуся зробила на мене. А мама каже, щоб бабуся терміново їхала та переробляла на мого тата.

Вона хоче цю квартиру забрати собі. Ми живемо на орендованій квартирі, платимо за неї 10 000 грн, крім цього є кредит. Їм іноді.

А мама хоче ще двокімнатну до рук прибрати. Та ще вона і з бабусею щось зробила.

Бабуся проти, щоб ми приходили. Обзиває мене і мого сина, я не розумію, де загалом справедливість?

КІНЕЦЬ.