— … Це, можливо, жахливо, але я скажу істину правду — я не люблю своїх онуків, у мене немає до них ніяких почуттів, — розповідає п’ятдесяти чотирирічна бабуся, — хоча у мене двоє онуків — чудові хлопчики двох і чотирьох років, але я до них абсолютно байдужа.

Проводжу з ними час з цікавості, ввічливості…

Не знаю, що зі мною не так, адже багато моїх подруг з таким захопленням розповідають про онуків, а в мене немає цих почуттів. Можливо, це через невістку, адже в нас з нею стосунки не склалися ще з самого початку.

Потім був спір за квартиру: вони живуть в однокімнатній, а ми з чоловіком в трикімнатній, от і захотіла вона помінятися житлом. Її нахабність мене просто вразила, а вона аргументувала це тим, що у неї скоро буде друге дитя.

— Невістка в тебе недурна, хитра скоріше, — зазначила подруга.

— О, так. Але я одразу поставила її на місце і повідомила, що ніколи не обміняю свою квартиру. Так вона почала мене шантажувати: ніби то не дасть бачитися з онуками. Вона думала, що так налякає мене, а мене це ще більше від них відштовхнуло.

— А зараз спілкуєтеся?

— Ну як спілкуємося, син часто приїжджає, а от онуків бачу лише на свята. Правда, мені цього вистачає, вони з моєї квартири такий балан роблять, що нема куди діватися.

— Але воно ж твої рідні внуки, від улюбленого сина!

— Я дуже люблю своїх дітей, всю душу вклала в їх виховання, але я ніколи не любила інших дітей. Можливо, тут спрацював материнський інстинкт

КІНЕЦЬ.