Так напророкувала мені доля, що свого часу, я мала в своєму житті дуже багато неприємних моментів, пов’язаних зі своєю свекрухою. Перші 5 років шлюбу, ми жили з батьками мого чоловіка.

Його мама була людина непроста, постійно усім незадоволена, щоб я не робила, щоб я не говорила. Загалом, всяке було, але ті часи як згадаю, так до цих пір мені неприємно від тих всіх спогадів.

Наш переїзд в гуртожиток був найщасливішим днем ​​в моєму житті, я могла жити так, як мені хотілося, ніхто мною не командував. І тоді я дала собі слово, що вже я такою свекрухою не буду ніколи, я дружину свого рідного сина, прийму як рідну дочку.

Завдяки старанній праці, мій чоловік заробив на великий добротний будинок для нас. І тому, коли син зібрався одружитися, то на нашій спільній сімейній нараді було вирішено, що молоді будуть жити з нами – місця всім вистачить: і дітям, і онукам нашим.

На весіллі, як зараз, пам’ятаю, під час обряду зняття віночка, плакала і я, і невістка. І тоді я сказала їй, що вона тепер не просто дружина сина, а моя дочка. І я щиро так думала, я не лукавила тоді.

З першого дня після весілля, я кожен день намагалася допомогти і догодити своїй невістці. Не підійшли пироги – я показала, як тісто правильно замісити; під час миття скла плями пішли – я їй хитрість з оцтом показала; борщ кислий – я секрет кулінарний розповіла.

І так у всьому намагалася допомагати, підказувати від щирої душі. А коли вони з сином сперечалися, так я потім синові завжди говорила, що в сім’ї потрібно вміти знайти спільну мову, а іноді й вміти змовчати трохи, а його дружині – ні слова. Так і жили ми всі тихо-мирно.

Я вважала себе ідеальною свекрухою. Думала, що невістці добре з нами живеться. До тих пір поки одного разу ми з чоловіком не поїхали на дачу. Уже на місці я згадала, що забула взяти ключі від малого хлівця. Чоловікові своєму доручила води в будинок наносити, а сама повернулася назад.

Зайшла в квартиру, а там чую, невістка з кимось по телефону розмовляє. І якось не збиралася підслуховувати, та так вийшло. Зрозуміла, що розмова про мене ведеться. І почула я речі неприємні. Казала моя невістка, що я в усе суну свій ніс, що нескінченно повчаю, лізу в усі їхні справи з сином.

Я це як почула, так недобре стало. Помчала назад на дачу, про ключі ті забула. Сльози очі застилали, ледве добралася. Чоловік відразу зрозумів, що зі мною щось не так. Поділилася з ним, а він лише відмахнувся, говорить «все це дрібниці». Йому дрібниці, а мені прикро до глибини душі.

Намагалася стати другою матір’ю, а виявилося, що надокучаю і повчаю. Або, можливо, я не права, і сама не помічаю, що насправді я стала поганою свекрухою. Думаю, може, варто поговорити з сином і запитати його думку з боку? Так я тепер не знаю, як і додому повертатися. Зрозуміла невістка, що я все чула чи ні?

Образилася, можливо, на мене ще більше або це мені варто ображатися на неї? Як мені бути з поверненням додому? Поговорити з дружиною сина або краще зробити вигляд, ніби нічого не сталося? І як взагалі тепер спілкуватися? Прикро до глибини душі, складно це описати словами. Навіть не знаю, як далі жити.

КІНЕЦЬ.