Дивлюся я на молодшу сестру і серце обливається кров’ю. Батьки ні на крок не відпускають її від себе. Дівчині двадцять років, а вона окрім університету, роботи та домівки не бачить нічого.

У нас із сестрою різниця у п’ять років. Батьки і з мене намагалися виростити таку ж мовчазну ляльку, але в них нічого не вийшло, я завжди йшла в протест. Через цей вдома завжди були скандали.

У результаті батьки вирішили зробити ставку на виховання молодшої доньки, яка була покірніша, ніколи не підбрикувала, а якщо й намагалася, то її бунти швидко придушувалися.

Мабуть, щоб я погано не впливала на молодшу сестру, мене за дванадцять років відправили вчитися в інтернат. І там мені подобалося більше, ніж удома. Я навіть на канікули додому їздити не хотіла. Намагалася змотатися кудись у табір, на якісь інші заходи, аби не повертатися додому. Виходило не завжди.

Коли я була вдома, мені боляче було дивитися на сестру. Вона не мала друзів, вона не гуляла після уроків, бо мама з татом завжди придумували їй купу завдань. Ще сестра ходила до репетиторів.

Вихідні, батьки вдома, а уборку робить одна сестра, бо мама з татом втомилися за тиждень на роботі, а сестра все одно тільки до школи ходить, їй нема з чого втомлюватися.

Я сестрі допомагала, коли була вдома, але тієї допомоги – крапля у морі. У сенсі я не завжди могла бути поруч, тому основна частина проблем лягала саме на плечі сестри.

Коли я стала дорослішою, то я додому з’їздила пару разів, щоб забрати свої речі і більше не перетинатися з батьками. Вони мене не дуже й кликали додому.

З сестрою ми спілкування підтримували, але вона така затюкана, така аморфна і безвольна, що довго я з нею не могла спілкуватися, накочувало дике роздратування.

Пояснювала сестрі, що треба якось виявляти характер, відстоювати свої інтереси, вона погоджувалась, але нічого для цього не робила. А мене це дратувало, хоч я й не показувала їй цього.

У результаті сестра пішла вчитися туди, куди вирішили батьки – на фельдшера. Мабуть, їм дуже хотілося, щоб їхня особиста служниця мала ще й медичну освіту.

Коли в мене почали з’являтися гроші, я кликала сестру поїхати зі мною у відпустку, а то вона далі за батьківську дачу ніколи нікуди не вибиралася. Але отримала закономірне “не можу, батьки проти”. Потім ще й батьки зателефонували з криками та прокльонами, що я збираюся зіпсувати сестру.

Сестрі вже двадцять років, а в неї ніколи не було хлопця, і навряд чи він з’явиться. Батьки її ні на крок не відпускають.

Ледве вона почне говорити їм щось наперекір, то вони відразу влаштовують скандал, а якщо і це не допомагає, то починають маніпулювати здоров’ям.

Я сестру переконую, що їй потрібно жити своїм життям, а батьки нею просто користуються, але в неї якесь незрозуміле почуття провини перед ними, хоча вже вона точно перед ними ні в чому не винна.

Розмови не допомагають, хоч бери та викрадай сестру, щоб вона почала вже своїм життям жити. Але я впевнена, що навіть у цьому випадку вона потім повернеться до батьків.

Дуже хочеться допомогти їй, але я не розумію, що для цього треба зробити. Очі на батьків відкривати їй марно, вона сама все бачить, але нічого не робить. А проти її волі їй допомогти неможливо.

КІНЕЦЬ.