Було вже дуже пізно і Ганна вже збиралася спати, як раптом задзвонив телефон.

Це була її мама.

-Ганнусю, мені щось недобре, а швидка не їде, – слабким голосом сказала вона.

– Не знаю, що й робити.

-А що сталося? – занепокоїлася дочка.

-Не знаю. Слаба я. Лежу на дивані. Чекаю, а вони не їдуть!

-Мамо, я виїжджаю. Буду через годину. Ти поки що Михайлу подзвони, нехай прийде, побуде з тобою. Йому ж 5 хвилин до твого дому йти.

-Я не хочу Михайла турбувати, у нього на роботі якісь проблеми. Він і так нервує. Хай виспиться!

Від цих слів Ганна ледь себе стримала, але все ж відповіла:

-Гаразд, чекай, я їду.

Після цього вона зателефонувала братові, але той не брав слухавку.

-Михайло, мамі недобре! Я їду, але добре було б, якби ти зараз прийшов до неї. Я хвилююся, мало що може бути… – написала вона йому повідомлення і пішла збиратися.

Дорогою до матері Ганна звично ображалася на брата. Він жив у сусідньому з матір’ю будинку, але чомусь всі турботи про стареньку матір були на ній.

І справа не в тому, що Ганна не любила матір і не хотіла їй допомогти. Просто насправді деякі речі Михайлу було б набагато простіше та зручніше робити, ніж їй.

-Просто мама не хоче бути йому тягарем, – лізла в голову неприємна настирлива думка. – Він же улюбленець. Його турбувати не можна, щоб не бути йому в тягар. Михайло для радості. А я так, для діла, коли щось потрібно зробити, – думала Ганна.

І такий розподіл «функцій» між двома дітьми був, наскільки Ганна пам’ятала, завжди.

Мати казала їй, що вона старша, і саме тому з неї більше вимагається. Але Ганні у це не вірилося. Наприклад, зараз Михайлу 37, а їй 42. Обоє дорослі. Але мати у справах дзвонить саме їй!

-Просто так повелося, що тобі треба виправдати своє народження, – підказував неприємний внутрішній голос. – Щоб мати нарешті перестала шкодувати, що народила тебе.

До семи років Ганна з матір’ю бачилася дуже рідко. Їй було лише кілька місяців, коли Людмила Олександрівна віддала дочку на виховання своїй матері під приводом того, що вона не може одночасно працювати, і доглядати маленьку дитину.

Батько Ганни не опирався. Дружину він любив, а от дочка з’явилася надто несподівано. Вони якось поки що не планували дітей. Так буває. Молоді, обоє з великими кар’єрними планами. І в тому, що дочка буде більшу частину часу жити у бабусі, нічого поганого не бачили.

Спочатку домовлялися, що маленька Ганнуся буде у бабусі у будні, а на вихідні батьки її забиратимуть. Але виявилось, що це не дуже зручно. Та й до того ж у вихідні і в Людмили Олександрівни, і в її чоловіка регулярно з’являлися справи.

Одним словом до доньки вони приїжджали раз на місяць.

А потім батькові запропонували хорошу роботу в іншому місті, і батьки поїхали. А Ганна залишилася у бабусі. Ну не тягти ж маленьку дитину в чуже місто, де незрозуміло, чи вдасться затриматися чи ні.

І з того часу Ганна бачила батьків приблизно раз на рік, коли вони приїжджали у відпустку.

З цього періоду Ганна чомусь дуже виразно запам’ятала, як вона ні на крок не відходила від матері, коли та приїжджала відвідати її. Навіть сиділа і чекала матір біля дверей, коли та йшла у туалет, чи у ванну.

Коли Ганнусі було 5 років, у неї з’явився братик. Щоправда побачила вона його тільки через 2 роки, коли батьки таки забрали її жити до себе.

Спочатку, живучи з батьками, Ганні здавалося, що мама її не завжди бачить. Наприклад, вона могла деякий час не відповідати на запитання, яке поставила дочка. Або відповідала після довгої паузи.

А іноді Ганна бачила здивований і спантеличений погляд матері. Наче та не розуміла, звідки в її домі ця дівчинка.

Але через деякий час Людмила Олександрівна все ж таки звикла до того, що дочка поруч. До того ж виявилося, що мати у помічницях семирічну дівчинку дуже зручно.

Дівчинка у сім років вже зовсім доросла, вважала Людмила Олександрівна. І може вже і по господарству допомагати, і за молодшим братом доглядати.

Так Ганна і з’ясувала, чим можна догодити матері. Просто потрібно бути корисною. Тоді мама може її й полюбить.

А ось молодшого брата Михайла Людмила Олександрівна просто любила. Мабуть, на момент йог народження в неї вже прокинувся материнський інстинкт.

А може, просто позначилося те, що він був запланованою дитиною. Ну чи тому, що був хлопчиком.

Пояснень Ганна знаходила багато. Але жодне з них не допомагала їй зрозуміти, як же їй стати такою ж бажаною, як молодший брат.

У Михайла було чудово все. Гарний, красивий хлопчик. Зовні дуже схожий на саму Людмилу Олександрівну. Не те, що дочка Ганна. У ній матір дратувало все.

-Ти незграбна, ти могла б бути ввічливішою…

Подібні “компліменти” Людмила Олександрівна робила дочці регулярно.

Вже потім, у дорослому віці, Ганна стала собі говорити, що зате вона загартувалась, зате набула твердого характеру, рано стала самостійною. Але все ж таки в дитячому віці їй хотілося, щоб мама її просто любила.

-Добре, досить згадувати, – сказала Ганна сама до себе, під’їжджаючи до будинку матері.

Людмила Олександрівна лежала на дивані у вітальні, коли Ганна зайшла до квартири.

-Мамусю, ти як?

-Нормально. Ніби легше стає. Тиск, мабуть.

-А ти ще не дзвонила?

-Ні. Та вже не треба, мабуть. Полегшало.

-Ну, дякувати Богу, – з полегшенням зітхнула Ганна. – Чай зробити?

-Так, будь ласка.

Ганна принесла матері чай і сіла навпроти.

-Мамо, треба все-таки Михайлу дзвонити, коли така ситуація. Мені далеко їхати, а він, якщо треба, може до лікарні довезти. Раз у нас так швидка працює.

-Він втомлюється, дочко. Не хочу я його щоразу турбувати.

-А мене, виходить, можна турбувати? Я взагалі то теж працюю.

-Якщо тобі важко, я більше не дзвонитиму! – образилася Людмила Олександрівна.

-Мамо, ну я ж не для цього говорю. Дзвони, будь ласка, ти ж знаєш, що я хвилююсь за тебе. Просто Михайло ближче. І якщо щось серйозне трапиться, то він швидше прийде.

-Михайло не зорієнтується.

-Мамо, мужику майже сорок років! Ти про що?

-Ну, він завжди був зовсім непристосованим до життя. Несамостійним. Не те, що ти! Пам’ятаєш, як ти першого вересня одна до нової школи пішла? – Людмила Олександрівна весело розсміялася. – Ти з дитинства дуже самостійна.

-Мамо, я сама пішла, бо ти мене одну відправила. І мені було дуже лячно.

-Але ж впоралася?

-Ага. Тільки не до свого класу потрапила.

-Ой, та годі тобі, – насупилась Людмила Олександрівна. – Не перебільшуй! Що за манера виставляти мене якоюсь нехорошою? Я ж добре до тебе ставилася.

-Добре, – поступливо кивнула Ганна. – Ну що? Може спати підеш?

-А ти? – зненацька розгублено, як дитина, подивилася на доньку Людмила Олександрівна.

-А я в залі посплю, на дивані.

-На ніч залишишся?

-Звичайно, як же я тебе одну залишу, – заспокійливо усміхалася Ганна.

-Хороша ти в мене, – підвелася з дивану Людмила Олександрівна. – Дбайлива.

Вона повільно пішла до спальні, але зупинилася на порозі і озирнулася на дочку.

-Пробач мені, доню, я потім сто разів пошкодувала, що тебе одну до школи відправила, – жалібно подивилася вона на дочку. – Я зараз би так не зробила.

-Ну що ти, мамо, – стримала сльози Ганна. – Натомість бачиш, яка я самостійна виросла. Все завдяки тобі.

Вранці, їдучи від матері, вона подумала, що може навіть на краще, що вона у матері «для справ».

-Михайлу он не зателефонувала. Не довіряє йому серйозні справи, – думала вона. – А я ось підтримка! А що ще потрібно, щоб віддячити матері за життя?