У свої 69 років батько живе самостійно. Незважаючи на те, що сам я не багатий, я не можу жити з ним. Його звички, такі як надмірне вживання різних напоїв та утримання великої кількості неохайних кішок, а також догляд за бродячими собаками, унеможливлюють спільне проживання. Але я його не покинув. Я регулярно надаю фінансову допомогу, покриваю його медичні витрати, комунальні послуги, а іноді купую продукти, оскільки його пенсія мізерна.

Нещодавно, повернувшись із дружиною зі столиці, ми зіткнулися на вокзалі з несподіваним видовищем: мій батько просив милостиню. Це видовище приголомшило мене і викликало несхвальний погляд моєї дружини, яка чудово знала про підтримку, яку я йому надавав. Її пильний погляд, здавалося, ставив під сумнів призначення ресурсів, які я виділяв своєму батькові, змушуючи мене почуватися вкрай незатишно і бажати зникнути з цієї ситуації.

Підійшовши до батька, моя дружина виявила, що він збирає гроші, щоб нагодувати бездомних тварин і вилікувати свою кошку. Хоча його справа була благородною, я переймався тим, що подумаю люди. Родичі та друзі могли б вирішити, що я нехтую їм, кинувши його напризволяще, і ця думка сильно розлютила мене. І все ж я не міг винести фінансового тягаря, пов’язаного з його вихованцями. Тепер щоразу, коли я проходжу повз вокзали чи церкви, то ловлю себе на тому, що з тривогою заглядаю в обличчя жебраків: чи є він серед них? Чи знову просить милостиню?