Галя поливала квіти, як раптом в кімнаті задзвенів її телефон.

Жінка поставила лійку на стіл і взяла слухавку.

– Галино, привіт! – пролунало у телефоні.

Жінка застигла від несподіванки. Вона одразу ж впізнала голос свого колишнього чоловіка Василя!

– Впізнала? – запитав Василь.

– У мене номер телефону вже інший…

…Звичайно, вона його впізнала! Шістнадцять років разом прожили, а потім після розлучення ділили квартиру ще два роки.

Рахуй усі вісімнадцять років під одним дахом!

Сім років ні слуху, ні духу, тільки аліменти на двох дітей на картку приходили, та й то не завжди.

Діти виросли, а борг так і висить.

Галині згадалося їхнє розлучення. Ділили просто все! Не лише квартиру.

Василь взагалі хотів і комп’ютер старшого сина ділити, і за решту дитячих дрібниць гроші отримати.

Головним його аргументом було те, що він заробляв більше.

Небагато, але більше. Але суд вирішив інакше.
Галина з дітьми переїхала до своєї бабусі, а згодом отримала її квартиру у спадок.

Спільну квартиру продали. Бабуся, розумна жінка, порадила на ті гроші взяти квартиру в кредит і здавати в оренду.

Інакше гроші підуть крізь пальці, а тут і дохід і дітям знадобиться.

Галина так і зробила. Бабуся допомагала, Галина працювала та й діти були вже не маленькі…

– Та впізнала… – сказала Галя.

– А чого ж ти мовчиш? – запитав Василь.

– Ти дзвониш, ти й говори, мені сказати нічого.

– За стільки років нема новин? – здивувався колишній чоловік. – І спитати ні про що мене не хочеш?

– А що питати? Як твоє життя, як багатства незліченні?

– Смієшся?

Багатства незліченні… Василь незадовго до розлучення отримав спадщину.

Бездітний дядько, брат його батька залишив йому велику квартиру у центрі міста і внесок у банку.

Василь нікому не розповів про спадок. Батьків уже не було, а сестра, яка жила в селі, і взагалі нічого не розуміла, як він вирішив.

І ось він став багатим. І щось перемкнулося в його свідомості.

Це ж таке багатство треба на дітей витратити, дружину. А раптом… А що раптом? Він сам не міг сказати.

Обмануть, собі все заберуть. А як же ж він?

Вирішив Василь мовчати й подавати на розлучення.

Але дружина все дізналася після розлучення.

Приховував він, приховував, але сам і проговорився, похвалився.

На Галину тоді сміх найшов. Не було в чоловіка, уже колишнього, ніякої коханки, були тільки гроші!

Багатий, вільний – наречений хоч куди!

Хоч і маленький, з животиком, та й лисина вже намітилася.

Знала Галина, що з грошима поводитися чоловік не вміє, але тепер це вже не її проблема. Було прикро, що зрадив він їй із багатством…

…І поїхав Василь в те місто, де спадщину отримав. Що там було, невідомо, але повернувся він уже без грошей…

…– Може зустрінемося? – раптом запропонував Василь. – На чай запросиш може мене? Розмова у мене є, не тільки до тебе, а й до дітей також.

– Яка в нього може бути розмова через стільки років? – подумала Галина.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Діти окремо живуть, у нашому місті їх немає– сказала вона в слухавку. – А на чай давай, тільки в кафе. Так, так, отут на розі. Через годину.

– Але я думав може вдома посидимо в тебе? – сумно пробурмотів Василь.

– Якщо ти про гроші, то я готова оплатити рахунок в кафе! – твердо сказала Галина.

Галині було цікаво поглянути на колишнього чоловіка. Вона тільки через це й погодилася. Побачення, так би мовити.

Галя вже сиділа за далеким столиком, коли зайшов Василь. Лисина поблискує, животик випирає, сива борідка смішно стирчить, а йому ж тільки 51.

Галя посміхнулася й помахала колишньому чоловіку рукою.

– Гарно виглядаєш, Галю, ти майже не змінилася, – сказав Василь. – Точніше змінилася, помолодшала, покращала.

Що казати у відповідь Галина не знала. Добре, що підійшла офіціантка. Потім вона замовила й Василь знову заговорив.

– Як живеш? – запитав він. – Як діти?

– Діти окремо живуть. У мене є онуки. А тебе яким вітром до нас занесло?

– Справа в мене є тут невеличка… – загадково сказав Василь. – Ми ж стільки років жили з тобою разом, я тобі не зрадив жодного разу. Може, я до тебе переїду, га? Чого ж ти мовчиш?

– А що мені тобі відповісти? Ти ж просто так не запропонуєш, якась каверза є це точно. Розповідай давай. Гроші скінчилися, квартири нема?

– Квартира є, борг там просто невеликий. Грошей немає, а борг росте. З моєю зарплатою не впоратися. Квартира ж дітям потім буде, тож треба заплатити. Допоможеш?

– Васильку, як ти собі це уявляєш?! – ахнула Галина.

– Просто грошей дай. Квартира ж для наших дітей! А я до тебе повернусь…

– А там хтось живе?

– Ніхто. Квартирантів не пускаю, зіпсують ще все, рознесуть…

– А сам як?

– Там роботи немає для мене.

– Роботи немає?!

– А що ж тут такого?

– Насмішив ти мене…

– Грошей даси, чи ні?

– Квартиру перепиши на дітей, і борги тоді заплачу. А просто так не дам!

– А я одразу думав, ще сім років тому, що ти в мене квартиру хочеш забрати! А вона моя!

– А мені й не треба. У мене дві є. Дітям і дістануться.

– Дві?! Як це?! Як ти змогла купити? На аліменти?

– Не сміши мене. Ти досі винен. Якби ти тоді не вичуджував, то квартир могло б бути і більше. Але ж ти розумний. Ти ж свої багатства від меркантильної дружини рятував!

– Пробач мене! Допоможи з боргом…

– Я сказала тобі своє рішення. Змінювати його я не буду. Вибачити я тебе вибачила, але назад тебе приймати не збираюся. Зрадив ти мені зі своїм багатством.

– Я до дітей піду по допомогу.

– Іди. У них кредити, грошей і так не вистачає. Я допомагаю, вірніше квартира, яку здаю в оренду.

– Жадібні ви всі!

– І тобі успіхів, – сказала Галина, даючи зрозуміти, що побачення закінчено. – Дівчино, можна рахунок, будь ласка.

Вона оплатила рахунок і пішла до виходу.

Василь дивився Галині услід і думав. Звичайно, він їй не потрібен.

А вона ж он яка! Красуня, струнка, доглянута, хоч і бабуся вже… Але меркантильна!