– Як сьогодні їдеш? – здивувалася Наталя. – Коли?

— За дві години літак, — відповів Василь.

— І ти тільки зараз, о сьомій ранку, про це повідомляєш?

— Я ж говорю, так вийшло, — відповів Василь. – Ти ж чула. Мені тільки зараз подзвонили. Сказали, треба летіти. Квиток уже куплено. Ось поснідаю та поїду в аеропорт.

— І навіть із дітьми не попрощаєшся?

— Ну, до чого тут діти, Наталко?

— Як до чого? Діти прокинуться, спитають, де тато. Що я їм скажу?

«Господи, — подумав Василь, — як же я від цього втомився. Діти ще! Прокинуться вони. Запитають. Що вони запитають? Одному – два роки, іншому – три. Запитають вони. Вони й двох слів толком зв’язати не можуть. Запитають! Ось, вигадає теж».

– Скажеш дітям, – суворо відповів Василь, – що тато поїхав у відрядження. Скоро повернеться.

— Мені здається, що ти нас зовсім не любиш.

– Наталка! — обурено і водночас трохи ображено вигукнув Василь, — ти так кажеш, ніби ми розлучаємось назавжди!

— Коли ти ось так раптом їдеш у відрядження, мені завжди здається, що ти вже не повернешся.

— Наталко, так не можна! — вигукнув Василь. — Ну, візьми себе до рук. Це всього лише відрядження. Звичайне відрядження. Що ти справді. Вигадуєш казна-що. Невже ти не розумієш, що сказане дуже впливає на долі людей. Навіть якщо тобі здається, що я ніколи не повернуся, що з того? Про це не обов’язково говорити. Тим паче зараз. Коли мене чекає довгий шлях. Невже ти не розумієш, що слова, які ми вимовляємо, і створюють нашу реальність? Чи ти дійсно хочеш, щоб зі мною щось трапилося, і я не повернувся? Адже мені на літаку летіти. А ти? Хочеш неприємності накликати?

– Не хочу.

— А в чому тоді справа?

– Ні в чому.

— Тоді не кажи так.

– Не буду. А ти скоро повернешся?

— Скоро, Наталка, скоро, — роздратовано відповів Василь. — Ти навіть скучити не встигнеш, а я вже повернуся.

– А ти точно повернешся?

— А ось це, Наталя, вже зовсім не смішно. Сама подумай, як я можу не повернутися? З мого боку, це буде свинство.

– А-а. Мало що. А раптом у тебе інша є?

– Де? Ну де є?

— Там десь.

– Немає в мене нікого, Наталко. А тут ти, тут двоє наших синів. Зрештою, тут квартира велика у центрі міста. І я тут зареєстрований.

— А раптом не повернешся?

– Як? Ну, подумай сама.

– Не знаю як. А лише в мене передчуття.

– Яке ще передчуття?

— Що ти закохаєшся і вирішиш проміняти все це на іншу?

– Не вирішу.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Ну добре. Я тобі вірю.

– Слава Богу.

— А ти попередиш мене заздалегідь про своє повернення?

Василь насторожився.

«Так ось, виявляється, що її насправді турбує! – подумав він. – Не моя відсутність, ні! Вона боїться мого несподіваного повернення! Ось у чому вся справа! А вся ця вистава, яку вона зараз переді мною розігрує, це все тільки для відводу очей! Швидше за все, вона вже з кимось зустрічається і не хоче, щоб я про це дізнався. Ах, ти, хитра кішка. Нарешті я зрозумів твою справжню природу. Ще дітьми сміє прикриватися. Прокинуться! Запитають! Де тато! Цікаво, а чи давно це в них? Мабуть, нещодавно. Але нічого. Цього разу я виведу тебе на чисту воду!

— А навіщо ти хочеш, Наташо, щоб я заздалегідь попередив тебе про своє повернення? Лише серйозно.

– Як навіщо? Щоб я встигла до твого повернення приготувати тобі щось смачненьке, що ти любиш.

«Ну, бреше ж! — подумав Василь . — Бреше! По інтонації чую, по очах бачу, серцем відчуваю, що бреше. І при цьому вона така спокійна! Залізні нерви. Це ж треба! Мати двох моїх дітей, а таку підлість задумала. Жахливо! Але нічого. Незабаром я припиню цю потворну комедію».

– Гаразд, – відповів Василь. — Попереджу, якщо ти наполягаєш. Коли тобі подзвонити та повідомити, що повертаюся? За день?

— Краще за два, — відповіла Наталя.

“Ну звичайно! — подумав Василь. – Хто б сумнівався! Адже треба забрати всі сліди. Знищити всі докази. За один день все не встигнути! Діти прокинуться! Запитають!»

— Подзвоню! — сказав Василь. — І не за два, а за три дні. Щоб ти точно все встигла.

«Ага, подзвоню, — думав Василь, — але не за два дні, а перед тим, як зайти до квартири. Може бути. А, швидше за все, не зателефоную взагалі. І нехай моє повернення буде тобі несподіваним. Ех, Наташа. Як ти могла?! Я розчарований”.

З такими думками Василь вийшов із під’їзду, викликав таксі та поїхав.

І ось настав час Василю повертатися.

Всю дорогу від вокзалу до будинку Василь з тривогою думав, як його зустріне Наталя. Бо ж без попередження їхав. Знав, що не чекала вона на нього в цей день.

«Може, все ж таки зателефонувати? – сумнівався він. — Повідомити, що їду, що скоро буду? А з іншого боку. Якщо вже попереджати, то раніше треба було. Дня за два, як вона просила. Або за три, як сам обіцяв. А тепер, чого вже попереджати? Пізно. Гаразд. Скажу, що забув зателефонувати. А ще краще, що телефон загубив».

А підійшовши до дверей квартири, діставши ключі, Василь побачив, що двері не зачинені.

«Дивно, — подумав Василь, — чого це вона двері не зачиняє?!»

Василь увійшов до квартири і зачинив за собою двері. Озирнувся. Тиша. Обійшовши всю квартиру, Василь зрозумів, що крім нього в ній нікого немає.

«Ну й добре,— подумав він,— що немає нікого. Виходить, дарма я побоювався. Наталя ніяка не кішка, а ось мені має бути соромно, що я підозрював її!

І Василь пішов на кухню.

– Час обідати, – сказав Василь, заглядаючи в каструлю, – що тут у нас?

У каструлі був суп харчо з баранини з кінзою.

– Ось як! — радісно вигукнув Василь. — Мій улюблений супчик. А тут у нас що?

Він зазирнув під кришку сковороди. Побачив там смажену картоплю з білими грибами.

– Ось тепер я розумію, – сказав Василь, – що все в цьому житті не дарма.

А в холодильнику Василь виявив велику миску котлет з яловичини, шинку і сир,

– Розумниця, – сказав Василь. — Значить, таки чекала. І кохає. А коли жінка кохає, її й попереджати не треба. Вона завжди чекає.

Перед їжею Вассиль вирішив прийняти душ і закрився у ванній кімнаті.

Стоячи під душем, Василь почув, як у двері ванної постукали.

— Я повернулася, коханий, — почув він жіночий голос. — Чекаю на тебе.

– Так-так! — крикнув Василь, — я незабаром.

Почувши відповідь, Наталя насупилась. Потім знизала плечима, махнула рукою і пішла на кухню.

«Зараз, — думав Василь, — як мені цього не вистачало. Добре, що маю Наталю. Яка завжди чекає».

Але марно Василь так думав. За ті три роки, що він був відсутній, нібито у відрядженні, і не давав себе знати, Наталя дуже багато встигла зробити.

Два роки тому , не отримуючи від Василя жодних звісток, і не маючи можливості до нього додзвонитися, Наталя зняла його з реєстрації у своїй квартирі. Це не склало труднощів, оскільки Василь навіть не був чоловіком Наталії і офіційно не вважався батьком своїх дітей.

Василь багато разів обіцяв Наталі і одружуватися, і дітей на себе оформити, але далі за обіцянки ці справи не рухалися. Бо Василь і не збирався нічого з цього робити. Навіщо? Йому й так було добре. Він був упевнений, що і без штампу в паспорті Наталя від нього нікуди не дінеться, бо з двома дітьми вона нікому, крім нього, не потрібна.

Окрім цього, Наталя рік тому познайомилася з Іллею, а нещодавно стала його дружиною.

Після весілля Ілля усиновив дітей Наталі. А зараз діти були в селі, у мами Іллі.

Василь не зміг би потрапити до квартири , тому що замки у дверях були поміняні. Але за п’ять хвилин до його приходу до квартири Ілля (у нього в цей день був вихідний) пішов виносити сміття, а двері на замок не зачинив. Ілля не збирався йти надовго. Був упевнений, що зараз повернеться назад. Але на подвір’ї він зустрів знайомого, і вони розмовляли.

Коли Ілля зі сміттєвим пакетом виходив із під’їзду, Василь входив у під’їзд. Інакше, Василь навіть у під’їзд не потрапив би, бо кодовий замок у під’їзді місяць тому змінили.

Наталя повернулася додому, коли Василь заліз під душ. І повернулася тільки для того, щоб забрати планшет із презентацією, який забула вранці, запізнюючись на роботу.

За десять хвилин, як повернулася Наталя, додому повернувся Ілля.

Він не здивувався, що двері зачинені. Подумав, що Наталя повернулася додому та зачинила двері. У Іллі були з собою ключі, і він спокійно увійшов до квартири.

Василь тоді перестав митися і витирався.

Наталя тим часом була на кухні. Тому Ілля не став заходити до ванної кімнати і відразу пішов на кухню. Коли Ілля прийшов на кухню, Наталя подумала, що він вийшов із душу. Сказала, що вже перекусила і тепер тікає. Що все — на столі, і щоб він тут сам господарював без неї.

Ілля помив у раковині руки і сів за стіл.

А за п’ять хвилин після цього з душу вийшов Василь.

Ілля тільки підніс першу ложку з супом до рота, як двері кухні відчинилися і на кухню увійшов незнайомий йому чоловік з нахабним виразом обличчя і з рушником на талії.

Василь якось дуже швидко зрозумів, що все-таки його тут сьогодні точно не чекали.

“Напевно, – промайнуло в голові Василя, – Наталя продала квартиру. А цей здоровенний бугай і є новий господар. Точно! Я ждивлюся, у квартирі все якось по-іншому. І моїх речей ніде не видно.”

— У вас двері були відчинені, — ніжним голосом і часто моргаючи, сказав Василь перше, що спало на думку.

– Мабуть, дружина забула закрити, – сказав Ілля.

— Та ви їжте, їжте, — сказав Василь. – Смачного.

– Ви, власне, хто? — спитав Ілля і про всяк випадок узяв у руку столовий ніж.

Василю стало страшно.

— А я ваш новий сусід, — якомога добродушніше сказав він. — Виходжу з квартири, бачу, двері відчинені. Дай, думаю, повідомлю. Не проводьте. Я сам.

У передпокої Василь швидко схопив усі свої речі та вискочив із квартири. Одягався він уже на сходах, спустившись на два поверхи нижче.

КІНЕЦЬ.