Євген заглушив двигун машини і стрибнув із підніжки самоскида. Він вирішив пообідати у придорожньому кафе на трасі неподалік свого міста.

Всі їдальні в окрузі він знав, де і як готують. А в це кафе вже приїжджав втретє. Воно відкрилося нещодавно і страви йому тут видалися смачними.

Він підморгував дівчатам на роздачі та примовляв:

– Спочатку, як відкриваються, у всіх добре, а потім… Знижується якість! Ви вже тримайте марку. І тоді – я ваш постійний відвідувач!

Сьогодні він знову бадьорим кроком підійшов до стійки кафе і почав розглядати салати. Як раптом почув:

– Євген, це ти?

Євген вдивився в обличчя молодої жінки і здивувався:

– Світлано… Скільки років… А ти як тут?

– Та ось, працюємо, відкрилися. Тестуй наші страви. Мої фірмові рецепти.

– Як твої? Ти ким тут? Кухарем?

– Бери вище! Власниця. Як після школи пішла до технікуму, так і працюю у цій сфері. Це вже моя мрія – своє кафе. З сестричкою ось об’єдналися і працюєм не покладаючи рук …

– Із сестричкою? А чоловік? Чоловік є? – Цікавився Євген, – у старших класах від кавалерів спокою не було.

– Ех, що було, то було… Рано моє кохання пройшло. Два роки лише й пожили. Не склалось. Навіть дитину не завела. Але нічого, зараз ось на ноги встану і одружусь обов’язково.

– Така красуня має дітей народжувати. Молодчина ти, Світлано. Ну, давай вінегрет, чи що. І гороховий суп мені тоді сподобався.

Євген ставив на піднос тарілки і поглядав на Світлану. Як вона змінилася … А він її і не бачив давно, як розлучилися після випускного, та кілька разів на танцях. Завжди вона йому подобалася, та навколо неї були юрби шанувальників. І як вона не змогла вибрати гарного хлопця?

Ці думки кружляли в його голові, поки він обідав. А Світлана підійшла до нього і присіла за столик поряд із чашкою кави.

– На ось, пригощайся, я по-особливому каву п’ю, з сіллю. Спробуй.

Вони трохи поговорили, Євген розповів, що працює на кар’єрі, і що збирається звільнятись, набридло мотатися щодня з міста, хоч і на машині.

– А ти приходь до нас. Мені експедитор потрібний. Машина у нас є. А якщо ти на своїй, то ще краще.

Євген кивнув і пожартував:

– Знову однокласники до купи зберемося? Ох, не знаю, дай подумати.

Він став майже щодня заїжджати до кафе на обід або на чашку кави. Світлана незмінно посміхалася, ніби раділа його приходу. Вона знала, що Євген не був одружений, хоч йому вже тридцять. Це він їй сам розповів у одній із зустрічей у кафе.

– Ми з тобою щодня у кафе зустрічаємося, – сміявся Євген, – гарна у тебе робота. Як на побачення сюди ходжу…

– Правда? – засміялася Світлана. – Ну, ось, а працювати до нас не йдеш…

Євген взяв розрахунок на кар’єрі та почав працювати в кафе. Трохи втратив у зарплаті, але тепер він був постійно поряд з Світланою. І робота була легша.

Він вникав у специфіку кафе, допомагав Світлані у всьому, не поспішав додому, затримуючись до самого вечора, коли було її чергування. Підвозячи її до будинку, він скаржився:

– Смішно напрошуватись до тебе на каву. У кафе разом п’ємо то чай, то каву. Не набрид я тобі?

– Так там треба куштувати свою продукцію, щоб готувати ще краще, – сказала Світлана.

А Євген зітхнув:

– Та годі, ти чудово зрозуміла, що я мав на увазі. Хотілося б побути з тобою тільки вдвох, може, в кіно сходимо?

– Може, сходимо. Обов’язково сходимо, – Світлана махала рукою і зникала в під’їзді.

Якось Світлана занедужала. Її не було майже два тижні на роботі. Євген сумував і хвилювався. Він відвідав її вдома, де мама Світлани прийняла для неї букет і цукерки, не пустивши його до дочки, говорячи, що Світлані вже краще, але вона постійно спить.

– Валентино Ігорівно, ви що, мене не впізнаєте? – говорив Євген. – Я ж свій, я навчався з вашою донькою і один рік навіть за однією партою сидів… Євген, Микитенко.

– Та як не пам’ятати, Світлана всі вуха мені про тебе продзижчала.

– Як? Правда? – підбадьорився Євген. – А що саме?

– Ну, передавати я тобі не буду. Самі розмовляйте про свої справи. Іди, вона скоро поправиться. Іди.

Валентина Ігорівна зачинила двері, а Євген, сів навпочіпки в коридорі біля їхніх дверей. «Всі вуха продзижчала… Ех, Світланка. А що ж ти така скромна при мені? Бджілка ти моя … » Він був щасливий вже від думки, що Світлана говорить про нього, думає про нього. Виходить, надія є.

Після повернення Світлани на роботу, він твердо вирішив зізнатися дівчині в коханні. Адже саме тому він і ходив до неї в кафе, і влаштувався на роботу … Світлана займала всю його уяву, заповнила все його серце.

– Привіт, Світлана, ну, як ти? – зустрів її Євген.

– Аа, – простягла вона, – бачиш, аж три кіло скинула.

– А тобі навіть личить. Ще стрункішою стала. Мені подобається.

– Так? – Усміхнулася Світлана. – Тоді доведеться частіше нездужати.

– Та ні, здорова ти нам потрібна. Коли ти тут, інакше, розумієш? І їжа смачніша, і повітря солодше. Від твоєї кави.

– Дякую, Євгене , дякую тобі за букет, вибач, що мама не пустила, я була така некрасива, ні до чого тобі мене бачити …

– А тепер тобі треба більше гуляти. І я запрошую тебе щовечора на прогулянку, вважай, на побачення, – наважився Євген.

– Оце мені подобається. Я мало гуляю, дякую! – Світлана поринула в роботу, а Євген поїхав у справах.

Щовечора вони тепер були разом. На правах друга Євген заходив до Світлани додому, допомагав по господарству, а одного разу, коли Світлана відлучилася в магазин, а Євген вкручував лампочки на кухні, Валентина Ігорівна раптом сказала:

– Євгене, вибачте … – вона перейшла на шепіт, дивлячись на вхідні двері, – поки Світлани немає, насмілюся просити вас про одне: історію Світлани ви напевно знаєте. Вона дуже тяжко пережила розлучення з чоловіком. Хоч чоловік її й не вартував таких переживань. Але я переживаю за неї. За її майбутнє. Ви – хороша людина, я бачу. І доброту вашу, і симпатію до моєї дочки… Прошу, не робіть їй знову важко. Або серйозно, або … не треба ніяк. Розумієте?

– Розумію, – Євген кивнув. І одразу відповів матері:

– А я серйозно. Саме серйозно. І кажу вам першою про це, якщо вже така у нас розмова вийшла.

Валентина Ігорівна заморгала і почала витирати сльози. Але почулися кроки Світлани. Дівчина зайшла на кухню і помітила мокрі очі матері.

– Що трапилося, мамо? – Насторожилася вона. – Євген, в чому річ?

Світлана повернулася до хлопця і суворо глянула йому в очі.

– Та нічого особливого, – промимрив Євген, – Ти виходь за мене, от і буде все в нас добре.

– Що? – Вигукнула Світлана і озирнулася на матір, але та поспішно вийшла з квартири, щось пробурмотівши про сусідку і закривши вхідні двері.

– Це що, поки мене не було п’ятнадцять хвилин, ви так вирішили разом? – глузливо запитала Світлана.

– Ні, це не швидке рішення… – почервонів Євген. – Я давно про це думаю. Майже два місяці. А подобаєшся ти мені зі школи…

Світлана сіла за стіл. Євген опустився на стілець поряд. Він насупився, не чуючи відповіді, і сильно нервував, думаючи, що зіпсував пропозицію руки і серця, і все пропало.

Вигляд його був дивний. Він дивився на стіл, йому здавалося, що його переживання чути навіть Світлані.

А Світлана, схаменувшись, поклала свою долоню в його руку, і запитала:

– Чаю? З цього приводу? Я шоколадних вафель купила, твоїх улюблених.

Євгена наче підняло вітром. Він схопив кохану на руки і притис до себе.

– Тише ти, тихіше. Ну… – Світлана поцілувала його в щічку. А він тут же прилип до її губ.

Весілля грали у кафе. На роботі. Серед гостей були і однокласники Світлани та Євгена. Вони найбільше дивувалися, що молодята так пізно, і так щасливо розглянули один одного. А мама Світлани спекла коровай для молодих за своїм рецептом. Дуже смачний та красивий.

– Звідки ж у Світлани потяг до готування? Від мене, – пояснювала вона сидячим поруч, – А я вчилася у своєї бабусі. Це у нас – сімейне. Тож піде у них справу з кафе. Обов’язково буде успішним.У майбутньому розширюватись думають. Але все ж таки, головне – любов, сім’я та дітки. Господи, дай до щастя дожити.

Жінка посміхалася, а гості вкотре вигукнули “Гірко!”