Сестра принесла “радісну” новину, що чекає третю дитину. Звісно буде народжувати, а як же ще, аборт-то гріх великий, а те, що на неї та вже наявних дітей працює вся сім’я, крім неї та її чоловіка, це нормально, це правильно. Мама плаче, тато п’є заспокійливе, а я сказала, що пальцем не ворухну, щоб їй допомогти.

Валя, моя старша сестра, завжди була при своїй думці. Не пам’ятаю, щоб вона чимось активно цікавилася, чогось хотіла. Якось пливла за течією, завжди у своїх думках. На запитання “ким хочеш стати” відповідала невизначеним знизуванням плечима.

У школі вона була вчилась посередньо, але не тому, що дурна, а тому, що їй і так було нормально, навіщо зайвий раз напружувати свою світлу голову, якщо й так усе непогано. Після школи батьки визначили її навчатись далі на педагога. Навіщо їм це було треба, мені досі не зрозуміло, адже сама Валя жодного інтересу до навчання загалом та педагогіки зокрема не виявляла.

У нас із сестрою різниця не суттєва, всього чотири роки, але при спілкуванні з нею здається, що я років на десять старша. Її звичка все спрощувати, жити з мінімальними енерговитратами мене завжди дратувала. Вона до мене теж особливої любові не мала, тому що їй батьки завжди ставили мене в приклад, що взагалі-то дивно. Зазвичай старших молодшим у приклад ставлять, але в нас усе навпаки.

Закінчила Валя університет, пішла працювати до школи. Чи вчителем, чи методистом, чи ще кимось у цій галузі. Там і зустріла свого чоловіка – він сторожем чи охоронцем там працював. Валі тоді було двадцять три, її обранцеві двадцять дев’ять. Склалося в них кохання.

Розписалися вони швидко, живіт сестри вже активно натякав, що час якось узаконити стосунки. Жити стали в орендованій квартирі, в якій до цього вже жив чоловік сестри. З роботи Валя пішла, не чекаючи декрет. Пояснювала це тим, що їй важко ходити та працювати у такій нервовій обстановці.

– Мені зараз треба думати про себе та дитину, а мені там нерви мотають. Нічого, якось проживемо.

Враховуючи, що чоловік у Валі теж сильно перенапружуватись на роботі не збирався, проживання забезпечували їм мати з батьком.

І продукти возили, і гроші давали, і придане онукові купували теж вони. Батьки чоловіка від допомоги відхрестилися, заявивши, що їм самим якось би кінці з кінцями звести. Так і жили – Валя вдома живіт береже, а її чоловік працює добу через три, іноді підробляючи у нічні зміни.

Коли з’явилася дитина, стало ще складніше, бо раптово виявилося, що їй теж багато чого потрібне. Батьки зітхали, але тягли молоду сім’ю. Я теж періодично з’являлася, щоб посидіти з племінником, доки сестра займається домашніми справами чи їздить кудись.

– Нічого, ось у садок дитини віддам, вийду на роботу, – обіцяла сестра. – Тоді легше буде.

Але легше не стало, бо в жодний садок дитину не віддали, а сестра на роботу не вийшла.

– Там діти постійно хворіють, у мене подруга дитину в садок віддала, то з лікарняних не вилазить. А мені таке треба, щоб дитя весь час хворіло?

– Ти до школи вдома сидіти збираєшся? – хмурилася мама, якій важкувато давалося утримання ще однієї сім’ї.

– Ні, навіщо? Але до трьох років буду. А поки будемо гартуватися, щоб у саду хворіти менше.

У три роки племінник у садок не пішов – Валя виявилася знову в очікуванні дитини. Несподівано виявився четвертий місяць, а тут шлях тільки один – до пологового будинку.

– Та куди мене зараз візьмуть, – зітхала сестра.

– А чоловік твій не хоче якось подумати, щоб заробляти більше? У нього вже друга дитина на підході, а він все добу через три працює, – злилася я. Мені було шкода батьків, які продовжували тягнути цю родину на своєму горбі.

– Зараз така криза! Місць взагалі немає, добре, хоч із цієї роботи не виганяють. Але він шукає щось пристойніше.

Щось було непомітно, щоб її чоловік хоч щось шукав. Як до них не прийдеш – він або на дивані, або за комп’ютером грається, або спить.

Після появи другої дитини до матеріальної допомоги сімейству довелося приєднатися і мені, бо чоловік сестри залишився без роботи.

– Виrнали нізащо, як собаку! І не подивилися, що має двох дітей! – ридала сестра.

– Як я втомилася, – увечері скаржилася мені мама. – Хочеться вже заслуженого спокою, але мені він тільки сниться.

Я порадила їй не перенапружуватись на роботі зайвий раз. І взагалі вона може вийти на пенсію, допомагати з онуками, а Валя нехай на роботу йде.
– Ти що, – замахала руками мама, – з двома дітьми та ще й такими маленькими? Я краще на роботу буду ходити.

Так і жили – ми з батьками возили продукти, речі, давали грошей, бо сестра сиділа з дітьми, а її чоловік кочував з одного робочого місця на інше.
– Він шукає, де краще платять, – виправдовувала його сестра. – Сенс працювати за копійки?

Та краще б він хоч якісь копійки додому приносив. Мене вся ця ситуація дуже злила, але послати все лісом я не могла, бо батьки надриватимуться самі. А ще мені було шкода племінників, котрі не винні, що їм не пощастило з батьками.

Ось молодшій дитині вже півтора року, а сестра до нас із “радісною” звісткою – вони з чоловіком чекають на третю дитину.
– Лікар сказав, що аборт робити небезпечно, можу більше не народити

Та більше й не треба! Ви вже якось з цими, що є, дітьми розберіться. А то зручно влаштувалися – за квартиру їм платять, грошей їм дають, годують-поять, чого б не розмножуватися?

– І на що ви збираєтесь жити? – Я дуже намагалася не зірватись на крик.

– Чоловік знайшов роботу, завтра виходить. Та й на вас розраховую. Ви ж мене не кинете у такій скрутній ситуації.

– Цю скрутну ситуацію створила ти та твій безголовий чоловік. Чому вирішувати її мають інші?

– Але ж ми сім’я!

– Ви не сім’я, ви паразити, які присмокталися до батьків і живете на втіху!

Мене тато силою виводив до іншої кімнати, щоб не сталася бійка. Сестра образилася і пішла, грюкнувши дверима. Мама ридає, тато п’є заспокійливе, а я дуже зла. Сказала, що більше жодної копійки не витрачу на сімейство сестри. І батькам порадила робити те саме. А то хтось розмножується, а хтось повинен це утримувати.

КІНЕЦЬ.