Мама чоловіка Оксана Романівна з першого дня знайомства справляла на мене неоднозначне враження. Наче слова говорила тільки гарні, тон м’який, але таке відчуття, що тебе поглядом вже обміряли, зважили, перевірили кредитну історію та медичну картку.

Буває ж таке, коли людина начебто тобі нічого поганого не сказала і не зробила, але в тебе якісь негативні почуття до неї вже є. Ось у мене зі свекрухою було саме так. Я спочатку все це списувала на те, що дуже довго приглядаюсь до людей та і що хороших свекрух не буває.

Я своїх думок соромилася, бо моя свекруха мені нічого поганого не робила. Сама в гості приїжджала лише на запрошення, та й то рідко. Вважала за краще зазивати до себе нас. Тепер я розумію, що сенс був у тому, що з порожніми руками у гості не ходять, ми й не ходили. Особливо враховуючи, що стіл до чаювання у свекрухи був незмінно мізерним.

Хоча фінансово мама чоловіка була забезпечена – вона на той момент працювала і вже отримувала пенсію. Нам вона грошей не давала, ми й не просили, а інших дітей вона не мала. Тобто жила вона на свої та для себе. Хоча чоловік їй допомагав матеріально, коли така можливість була.

Коли з’явився онук, Оксана Романівна зворушилась, але до певного віку про дитину воліла дізнаватися телефоном. Все змінилося, коли синові було два роки. Нас із чоловіком запросила на весілля моя сестра, але для цього треба було їхати до іншого міста.

Брати дитину із собою ми побоялися. Все-таки дорога, потім гамірний захід, купа незнайомих людей, до того ж усе свято відбувалось на літній спеці. Залишити сина моїм батькам зі зрозумілих причин не вдалося. Тоді й попросили свекруху.

Вона від пропозиції у захват не прийшла, але й не відмовила. Ми привезли їй все необхідне для малюка, залишили грошей на непередбачувані витрати та з майже спокійною душею вирушили на свято.

Повернулися ми за три дні. Все пройшло гаразд, чоловік з’їздив забрати сина, відвізши мамі гостинці у вигляді подяки за допомогу. Гроші, які ми лишали, свекруха не повернула. Взагалі не порушувала цієї теми, і ми теж не стали, було якось незручно, вона ж нас виручила.

З того часу Оксана Романівна стала регулярно дзвонити та питати, чи не потрібна допомога з онуком. Майже щотижня ми відвозили дитину бабусі. Звісно, разом із дитиною відвозились і продукти, невелика сума грошей. Не з порожніми ж руками їхати, це якось непристойно.

Тому завжди разом з онуком бабуся отримувала невеликий бонус. За місяць сума виходила пристойна, і холодильник свекрухи ми капітально забивали. Це стало традицією.

Тривала наша ідилія два роки, поки торік у нас не сталася внутрішньосімейна криза. Мене попросили з роботи, у чоловіка урізали зарплату, а ми за пів року раніше взяли в кредит машину. Зірки зійшлися, загалом. З грошима стало дуже туго. Я екстрено шукала роботу, чоловік намагався якось підробляти, але грошей все одно не вистачало.

Це не могло не позначитися на нашій допомозі свекрухи. Я говорю про ті бонуси, які ми передавали їй разом з онуком. Перший раз пакет із продуктами був набагато меншим за звичайний, а сума грошей у рази скромніша. Чоловік пояснив мамі ситуацію, в якій знаходиться наша родина, вона начебто покивала головою, без претензій.

Наступного разу нам грошей вже майже не було. Тому онук вирушив до бабусі без супровідного конверта та пакета. Відвозив дитину чоловік. Зважаючи на те, що повернувся він похмурою, мама щось йому сказала, але ділитися цим він не став.

А потім бабуся перестала нам дзвонити та кликати онука до себе. Якщо ж дзвонили ми, то у неї було безліч причин, через які вона не може взяти онука. А нам допомога була б дуже доречною, щоби можна було більше часу приділити зароблянню грошей. Просити у моїх батьків не виходило. Вони до того моменту вже вийшли на пенсію та поїхали до села. Нам до них довго їхати доводилось.

Негаразди тривали близько року. Але тепер вже все знову стало добре. Я влаштувалась на хорошу роботу, чоловік теж змінив місце, кредит за машину виплачено. І тут знову прорізалася любляча бабуся, яка дуже скучила за онуком, адже вона так давно його не бачила.

– Зовсім ви мене забули, і онука не привозите, і самі не приїжджаєте, – милим голоском докоряла вона сина телефоном. Наче це не вона відмовлялася бачитися з онуком протягом усього цього часу, а ми не давали.

Оксана Романівна стала вмовляти привезти до неї дитину погостювати. Чоловік начебто й не проти, а мені ця ідея не подобається.

Не хочу, щоб дитина ставала якимось прикриттям для викачування з нас грошей. Зрозуміло ж, що з порожніми руками ми не поїдемо, як мінімум їжу для дитини треба буде везти, ну і до чаю щось, а потім піде за накатаною схемою.

Та й не хочу, щоб він звикав до бабусі, розташування якої залежить від наповненості нашого гаманця. Це тоді він був маленький і мало що розумів, а тепер дитина вже підросла. Не треба йому спілкуватися із подібними людьми. Якщо бабуся так скучила за онуком, то нехай сама приїжджає, наші двері для неї завжди відчинені. Може навіть тістечка до чаю не привозити, ми переживемо.

КІНЕЦЬ.