Ліда завжди пишалася тим, що ніколи в житті ні в кого нічого не просила. – Все життя я все робила сама, У мене була тільки одна надія – на себе, – говорила вона.

І її близькі знали, що це правда, тому що Ліда овдовіла у важкі дев’яності роки і майже одна виховувала двох дітей. Вони знали, що вона пройшла через чимало труднощів, але зуміла дати своїм дітям хорошу освіту.

– Я озираюся назад, і сама не вірю! — вигукнула Ліда, згадавши ті важкі часи, – були часи, коли ми сиділи на макаронах без масла, і нам доводилося ходити на роботу по снігу в літніх кросівках, а потім тиждень пити гарячий чай, та й грошей теж не було.

Я їла через день, і таке траплялося досить часто. Але мені і в голову не приходило попросити допомоги! Навіть у найрідніших і близьких людей. Родичі Ліди не могли не задатися питанням, який сенс такого життя для її дітей.

– Діти сиділи на макаронах, фруктів і цукерок не бачили місяцями, але навколо були рідні і близькі люди, які цілком могли допомогти, – говорили вони, і, до речі, без особливого збитку для їх бюджетів, їм було б нескладно.

– Але я нікому нічого не винна була, – заперечувала Ліда, – я не хотіла бути нікому тягарем. І крім того, ми вистояли, ті важкі часи пройшли.

Я не люблю тих людей, які скаржаться і постійно чогось чекають від когось. Родичі намагалися переконати її, що можна просити про допомогу, і в цьому зовсім немає нічого поганого.

– Якщо людині потрібна допомога, це ще не означає, що він слабкий і не зможе впоратися самостійно,-говорили вони, – якщо хтось не хоче допомогти, то так тому і бути, але є люди, які з радістю підтримають в скрутну хвилину.

Але Ліда пишалася своєю незалежністю. – Я не шкодую, що ні в кого нічого не просила, – говорила вона, – тепер я нікому нічого не винна і живу в повному спокої через це.

КІНЕЦЬ.