– Он Іван Петрович іде! – раптом зашепотіла Галина Павлівна до Юлі. Крізь прозорі двері перукарні було видно чоловіка, який наближався. – Іван Петрович, добрий день! Щось рано ви до нас цього місяця, – заметушилася Галина Павлівна. – Здрастуйте, – привітався чоловік. – Та все… Час мій вже приходить… Люди ж прийдуть на поминки, а я в якому вигляді буду?! – Ви це про що?! – Галина Петрівна ахнула і сплеснула руками, а Юля застигла від здивування

-Он Іван Петрович іде, – Галина Павлівна помітно пожвавилася, побачивши крізь прозорі вхідні двері чоловіка, який наближався.

Юля четвертий день працювала у перукарні. Її напарниця Галина Павлівна поступово знайомила Юлю з постійними клієнтами.

У залі якраз не було інших відвідувачів. Сама Галина Павлівна була балакучою і приємною у спілкуванні жінкою п’ятдесяти п’яти років.

Невисока, струнка, енергійна, вона давала Юлі приклад, що мати привабливий вигляд і жити насиченим життям можна в будь-якому віці.

Про свої захоплення та хобі Галина Павлівна вже встигла розповісти молодій напарниці.

Список був значний – від вишивки і малювання, до йоги та подорожей.

Жила Галина Павлівна одна. Про чоловіка вона не розповідала, куди і за яких обставин він зник з її життя, ніхто не знав. Дочка жила з чоловіком і внуком в іншому місті.

-Теж постійний клієнт, – продовжувала Галина Павлівна. – Щомісяця десятого числа приходить.

Колишній директор фабрики. На пенсії давно, а фасон тримає. Молодець.

Галина Павлівна нишком глянула у дзеркало і поправила зачіску.

-Ой, сьогодні ж не десяте! – раптом сказала вона.

Поряд із дзеркалом був календар.

Юлі здалося, що напарниця запереживала, побачивши, що ще тільки 1 червня.

Іван Петрович тим часом увійшов до невеликої зали. Одягнений він був у світлі літні штани та сорочку з коротким рукавом.

Колись чорне волосся було майже біле.

-Напевно, в молодості Іван Петрович вважався красенем, – зауважила подумки Юля.

-Іван Петрович, добрий день! Щось рано ви цього місяця, – заметушилася Галина Павлівна.

-Здрастуйте, Галинко, – привітався Іван Петрович. – Та все. Старий я вже… Час мій приходить… Люди прийдуть на поминки, а я не в зовсім презентабельному вигляді буду!

Знаю, знаю, зараз до цієї події готують, але, як ви, Галочко, так ніхто не підстриже! – пояснив Іван Петрович, сідаючи в крісло.

Юля здивовано дивилася на колишнього директора. Галина Петрівна ахнула і сплеснула руками:

-Що значить, час прийшов?! Ви про що?! – Галина Павлівна застигла від здивування.

Вона уважно розглядала його у дзеркало, стоячі позаду крісла, на якому він сидів.

-Та нічого, – якось сумно відповів Іван Петрович. – Просто, знаєте, Галочко, зрозумів я, що сенсу життя нема! А без сенсу життя закінчується. Діти виросли, онуки теж. Правнуки? Правнуки й без мене виростуть. Сів я вранці пити каву і зрозумів, що нічого цікавого зі мною в житті вже не станеться. Саме час мені… І так вже шістдесят чотири…

-Та що ви таке кажете, Іван Петрович, – докірливо й якось ображено відповіла Галина Павлівна.

-Як це нічого цікавого не станеться? Ви ось, наприклад, у на морі були за кордоном? – запитала Галина Павлівна, приступаючи до стрижки.

-На морі? Не був, – задумався Іван Петрович.

-А даремно! – зраділа Галина Павлівна. – Я ось якраз збираюся у таку відпустку. Ви тільки уявіть – навколо вода блакитна, зверху небо, таке ж блакитне, і пальми, сонце, вітерець обдуває, а ви на пляжі лежите в тіні і читаєте цікаву книжку… Краса… – мрійливо розповідала Галина Павлівна.

-Краса. Тільки одному й така краса сумною здасться, – бурчав Іван Петрович. – Мені й поїхати нема з ким. Друзі і ті, кого вже нема, хто роз’їхався…

-Знову ви за своє, – насупилась Галина Павлівна. – Раз нема з ким їхати, то запрошую вас із собою, – рішуче сказала вона, підрівнюючи йому бакенбарди.

-Хм… – замислився Іван Петрович.

-А ще запрошую вас увечері в парк, на спортивну прогулянку. Я гуляю по вівторках, четвергах і неділях.

-А по понеділках, середах, п’ятницях і суботах? – зацікавився Іван Петрович.

-По п’ятницях і суботах я віддаю перевагу кіно, або якійсь виставці.

По понеділках я ходжу у книжковий магазин, чи бібліотеку. Раз на тиждень беру нову книгу.

По середам ми збираємося з подругами в кафе. Там часто відбуваються інтелектуальні ігри, у нас своя команда. Або просто побалакати, – про свої захоплення Галина Павлівна могла розповідати годинами.

-До речі, цієї п’ятниці нову комедію в кіно показувати будуть. Ви комедії любите? – поцікавилася вона в Івана Петровича, прискіпливо оглядаючи майже закінчену стрижку.

-В молодості колись любив, – посміхнувся Іван Петрович. – А давайте, Галочко, я вас запрошу, – пожвавішав він.

-Запросіть, – погодилася Галина Павлівна і трохи почервоніла. – Ви й на ходьбу приходьте сьогодні о восьмій.

-Прийду, – нарешті наважився Іван Петрович. – Заодно і море обговоримо.

Він вийшов з перукарні дуже задоволений. Навіть приосанився і хода якась бадьоріша стала!

-Час його прийшов каже! – знизала плечима Галина Павлівна і, наспівуючи, почала підмітати.

-Цікавий чоловік. Ви б придивилися, – усміхнулася Юля.

-Ой, та облиш, – зніяковіла Галина Павлівна і змінила тему.

Тепер Юля майже кожну зміну слухала розповіді Галини Павлівни про те, на яку виставку, чи фільм сходили «молоді».

Так Юля про себе називала напарницю і колишнього директора фабрики.

Або якийсь цікавий випадок розповідав Іван Петрович, під час тієї самої ходьби парком.

На море “молоді”, до речі, теж зібралися.

-Юлечко, а це для тебе, – засмагла Галина Павлівна простягла їй статуетку верблюда.

-Дякую! Як відпочили? – поцікавилася Юля.

-Чудово! А Іван Петрович який вигадник виявився! Ми з ним скрізь побувати встигли у місті.

А ввечері знаєш, програми були з конкурсами, так він першим брати участь побіг.

Я ледве за ним встигала. Навіть приз виграли, – Галина Павлівна, сміючись, показувала відпускні фото. – Ось тобі й «час прийшов», – Галина Павлівна махнула рукою.

Десятого числа Іван Петрович, як по графіку з’явився на стрижку.

-Галочка, а як ви думаєте, в шістдесят пʼять років одружуватися – це ще як? Можливо? Чи сміятися будуть? – Іван Петрович стояв і ніяковів, як школяр, ставлячи запитання Галині Павлівні.

-Тю! Та яка ж різниця, хто там що подумає? Головне, щоб люди були щасливі, – відповіла Галина Павлівна, спритно орудуючи гребінцем. – Зачекайте. Це ви, чи що одружитися надумали?! – раптом запитала вона.

-Так, – почервонів Іван Петрович. – А якщо наречена набагато молодша? Теж нічого? – уточнив він.

-Нічого… А ви й наречену вже придивилися? – розгублено запитала Галина Павлівна.

-Так, – почервонівши ще більше, відповів Іван Петрович.

Галина Павлівна більше запитань не ставила. Стрижку вона закінчила мовчки.

-Одружуватися, значить… – сумно сказала вона, проводжаючи поглядом Івана Петровича, який цього разу дуже кудись поспішав після стрижки.

Юлі теж стало сумно. «Молоді» чудово доповнювали одне одного на її погляд. І хоч, Галина Павлівна, ніколи не зізнавалася в цьому, але Юля з першого погляду зрозуміла, що Іван Петрович давно їй подобався.

-Галино Павлівно! – раптом пролунав у перукарні через годину радісний і гучний голос Івана Петровича.

Юля, Галина Павлівна, жінка, яка сиділа на фарбуванні у Юлі, і молодик, якого підстригала Галина Павлівна всі разом обернулися до дверей.

-Галочко, виходьте за мене заміж! – на порозі з великим букетом стояв схвильований Іван Петрович.

-Що це ви… – Галина Павлівна від хвилювання не знала, що й сказати.

-Ви самі сказали, що це нічого, що так навіть краще… – забурмотів розгублений колишній директор фабрики.

-Краще, – погодилася Галина Павлівна.

А потім одразу ж погодилася вийти заміж!

Юля, жінка на фарбуванні і юнак захоплено зааплодували.

Юля навіть заплакала від радості за «молодих», але швидко заспокоїлася, помітивши, що юнак усміхнувся, поглядаючи на неї…