Чи добре бути жінкою, яка зупинить на скаку коня і надасть усі супутні послуги на кшталт порятунку стражденних із хати? Напевно, не дуже. Але я така народилася. І не можу інакше.

Я робила кар’єру з нуля у банківській сфері. Мало не осліпла над паперами. А Славік, мій чоловік, шукав себе. То він хотів стати дизайнером інтер’єру, то вчився на фотографа чи художника. У результаті він майже ніколи не працював принаймні за гроші. Здогадайтеся, хто весь цей час годував його та спонсорував навчання? Правильно, одна наївна жінка, його дружина, тобто я.

– Гаразд, доню, терпи, ти в мене не дуже симпатична. Твій Славік – ледар. Але не п’є, не бушує. Та й син у вас спільний росте. Любить батька. І час йому приділяє, – зітхала моя мама і відмовляла розлучатися.

Моя мати свого часу заради мене переїхала із села. Вона хотіла, щоб я здобула вищу освіту і вибилася в люди. Можна сказати, що своє життя заради мене поклала.

Батько нас покинув, але мама витягла нашу сім’ю з двох людей, хоч працювала простою вчителькою. Вона додатково працювала репетитором. Ми тулилися в маленькій кімнаті в гуртожитку, яку вона купила на гроші, отримані від продажу будинку в селі. Але в нас завжди було чисто, затишно та ситно. Я ніколи не почувала себе нещасною.

Тож навіть не стільки заради чоловіка, скільки заради мами я так багато працювала. Змогла купити квартиру і собі, і мамі, хоч довелося платити іпотеку.

– Мама, ну хай я і не така вже красуня, але й Славік теж не насолода для очей. Товстий, маленький і лисий, – я намагалася вмовити маму дозволити мені розлучитися. Звичайно, якби я дуже захотіла, то могла б кинути чоловіка і без жодних дозволів, але я дуже люблю та поважаю матір.

– Ех, Ніночко. Тут ти маєш рацію. Славко твій тебе не вартий. Але до чоловіків інший попит. Небагато зараз з них вимагають жінкии. Якщо шкоди багато не завдає, то вже добре, – знову зітхає мама.

Син теж був прив’язаний до батька. Так і вийшло, що до повноліття нашої дитини я терпіла мого душного, шкідливого, завжди незадоволеного чоловіка. Про зради я вже й не говорю. Звісно, ​​вони були! Треба ж Славіку було якось розважатися, якщо він не працює, а тільки шукає себе.

Загалом, я виявилася такою терплячою жінкою широкого профілю, і сама це про себе завжди знала. Може, я жила б із чоловіком і досі. Але одного разу він сказав мені:

– Ніно, наскільки я знаю, іпотеку за нашу квартиру вже виплачено?

Я здивувалась:

– Так. А чому ти питаєш?

Тут він мене приголомшив ще більше:

– Просто я полюбив перший раз по-справжньому і збираюся забрати свою частину житла.

– Кого полюбив по-справжньому? Себе? Так це кохання у тебе давно! – не знаю з чого я вирішила ще й жартувати, але дуже прикро було чути, що навіть такій нікчемній людині я не потрібна. Я то вважала його кимось на зразок інваліда, людиною трохи не в собі (якщо говорити без нецензурних виразів). Вже прийняла як довічний хрест необхідність утримувати його до кінця його чи мого життя.

– Ніно, не смішно. Давай обійдемося без істерик, – Слава був серйозно налаштований.

Спочатку я засмутилася. Але потім раптом зрозуміла, що це щастя, свобода! Добре, що чоловік не подав на розлучення таємно, а спершу попередив мене. Я зняла з рахунків заощадження, про які він нічого не знав. І запропонувала викупити його частку у квартирі.

– Вам ще пощастило, що чоловік з вами так благородно вчинив, – сказала мені його нова обраниця.

– В сенсі? – здивувалася я.

– Ніна, не прикидайтеся. Я знаю, що Славік все життя вас забезпечував, а ви просто носили гарне вбрання у свій банк, бо вам було нудно і не хотілося господарювати, – з важливим виглядом промовила майбутня щаслива володарка Славіка, Наталя.

– Ох, як він усе пояснив! Гарно, нічого не скажеш. Сама собі заздрю! – іронізувала я.

Ми розміняли нашу чотирикімнатну квартиру. Славіку дісталася однокімнатна квартира на околиці. А нам із сином залишилася двійка ближче до центру.

– Мам, ти тільки не хвилюйся. Може, тато ще повернеться. Ми тут із бабусею подумали, що довго він із цією Наталкою не проживе. Вона ж думає, що він гроші в дім буде приносити. І дуже швидко зрозуміє, що це негаразд. Тут ми й заживемо, як і раніше, – вирішив втішити мене син.

– Синку, постукай по дереву і сплюнь. Я рада, що твій батько пішов. Сама б я ніколи не наважилася позбутися від нього. Але тепер я щаслива! Розумієш? Дуже щаслива і вільна, – я закружляла по квартирі в ритмі вальсу.

– Мам, може, тобі піти до психолога? У тебе стрес? – син почав коситися на мене як на божевільну. Мама теж зітхала і дивилася зі співчуттям.

А я точно знала, що здорова як ніколи!

КІНЕЦЬ.