Одна жінка хотіла купити сережки із діамантами. Ось таке бажання вона мала.

Їй виповнилося п’ятдесят. Солідний вік. А коштовностей у неї дуже мало. Срібна гнута ложечка від бабусі. Золоті сережки з блакитним кварцом і фіанітами. І обручка, тоненька, стара. Тридцять років носить вона це кільце. І все. Більше ніяких коштовностей.

Гроші вони із чоловіком заробляли. Пройшли разом дев’яності, голодні та небезпечні, потім усе налагодилося, зарплату платили, але гроші весь час були потрібні на щось потрібне, вибачте за тавтологію.

Близнюкам-синам одяг купити, – діти не відразу народилися, бажані та довгоочікувані, внесок за квартиру заплатити, квартплату знову ж таки, на морі з’їздити влітку, машину скромну купити, потім зимову гуму, поміняти машину-розвалюху на кращу… Самі знаєте, як багато потрібного. І як трохи бажаного…

І ось вона почала накопичувати гроші. Чоловіка не сказала. Не від жадібності і не тому, що він став би лаятись, – просто це була маленька таємниця. Як у дитинстві збирають на чудову іграшку. Жінка збирала на картці. І збирала три роки. Потроху, потроху.

Ціни на діаманти зростали. І сережки з маленькими-маленькими діамантиками, майже крихітними! – коштували все дорожче та дорожче. Але ж жінка не здавалася! І назбирала, нарешті. на вигідному вкладі.

І прийшла до магазину. Все сяє, чарівно прикраси лежать під склом, різнокольорові камінці сяють, золото блищить! І наближається свято, Новий рік.

Жінка побачила сережки у вигляді листочків. А діамантовий розсип – на зразок роси. Крихітні блискучі діаманти. Ока не відвести. І ціна – рівно тридцять тисяч. Зі знижкою. Розпродаж діамантів. Буває і такий розпродаж, здивувалася жінка. Не лише каструлі чи дивани розпродують.

Продавець підійшла і оглянула жінку з голови до ніг. Вона так довго знаходилася серед дорогоцінного каміння та золота, що почала уявляти себе господинею скарбів. І трохи зневажати покупців, які обирали дешевші прикраси, виглядали не дуже багатими і зітхали, побачивши ціну…

Продавець зарозуміло простягла жінці сережки. Їх же треба розглянути та приміряти!

Жінка тримала в руках маленькі золоті листочки з діамантами. Уявляла, як недбало скаже на роботі: “От, купила тут сережки з діамантами. Дуже скромні. Для повсякденного носіння”. І до родичів прийде у гості, так само скаже! І всі дивитимуться, як переливаються дорогоцінні камені! Хоч і маленькі, але дорогоцінні. Алмази!

І чоловік здивується. Вона все пояснить, розкаже, що три роки збирала. Чоловік засмутиться трохи, скаже: “Леся, якби тобі так хотілося, ми б разом назбирали! Я б постарався! Ну навіщо ти так? Я б ще одну роботу взяв. І ось не купували б мені новий пуховик. І черевики, – я б походив у старих. Але як тобі йдуть ці діаманти! Ти просто чудова, Леся!”

І синам покаже. І старенькій свекрусі. І всі будуть захоплюватися та ахати. І говорити, що вони додали б гроші. Віддали б свої. Ну навіщо ти три роки одна збирала, якщо тобі так хотілося? Як тобі йдуть коштовності! Ти як цариця!

І буде найщасливіший день життя. Як в кіно.

“Брати будете чи ні?”, – запитала продавець нетерпляче. Леся Іванівна прийшла до тями. Подивилася на золоті листочки і відповіла: “Я потім куплю. Я передумала. Вибачте!” І вийшла з магазину – він був у великому торговому центрі. Сіла на лавку біля фонтану. Відпочила від яскравих вражень. А потім пішла до інших магазинів.

І купила чоловікові вудку, про яку він мріяв та відкладав. Не гроші, а мрію відкладав. Купила синам по гарному планшету. Вони мріяли, але зарплата у студентів від підробітку була крихітною. Вони відкладали мрію. Ось і купила.

А старенькій-свекрусі купила чудову пухову ковдру і хустку з червоними квітами, справжню, дорогу. Свекруха про таке все життя мріяла. Але теж відкладала мрію. А ще купила дорогий торт. Тістечка дивовижні. І ананас.

А потім жінка з цією купою подарунків у пакетах викликала таксі – тільки подумайте! І на таксі, як справжня багачка, приїхала додому. Подзвонила і сказала: “Швидше виходьте, допоможіть!” Рідні не зрозуміли. Злякалися. І всі вибігли допомагати: чоловік, сини та старенька свекруха. Усі в тапочках, поспішали ж. Мало, що сталося! І яка допомога потрібна!

І був найщасливіший день. Хоч і без діамантових сережок. Жінка, сміючись і плачучи, розповідала, як збирала гроші три роки. І чоловік сміявся і мало не плакав, дивлячись на вудку. Таємно втирав очі. Сини обіймали маму, казали: “Ну навіщо ти? Ми самі собі все купимо, ми скоро добре зароблятимемо!”, – і гладили коробки з планшетами. І теж майже плакали, хоч усе було дуже, дуже добре!

А свекруха надягла хустку, пила чай з тістечком і казала, що з пенсії назбирає на діаманти для Лесі. Відкладатиме і збиратиме. І через якихось десять років придбає найкращі діамантові сережки. Або смарагдові. Навіщо обов’язково діаманти? Є ще рубіни та сапфіри, ось на них можна збирати.

За вікном було холодно та темно. А вдома – світло та тепло. І життя виблискувало і сяяло, як вітрини в ювелірному магазині. Як найкращі діаманти. Як зірки. Як золоте сонце, вірніше, адже від цього сяйва було тепло. Це кохання все висвітлювало і зігрівало.

КІНЕЦЬ.