Мій син, Ігор, добре відомий у нашому співтоваристві своїм товариським характером. Він не з тих, кого можна назвати маминим синочком: він завжди був незалежним і вольовим.

З юних років він наполягав на тому, щоб до нього зверталися по батькові – Сергійович – що свідчило про його прагнення визнання своєї унікальної особистості.

Але його відкритість та довіра до незнайомих людей довгий час турбували мене.

У Ігоря була звичка зав’язувати розмови з ким завгодно , чи то в магазинах, чи в громадському транспорті, часто ділючись надто великою кількістю інформації .

Ми намагалися пояснити йому ризики такої поведінки, але наші слова, схоже, не мали жодного ефекту.

Стурбовані, особливо тим, як він взаємодіє з людьми в місцях масового скупчення, таких як магазини, ми з чоловіком вирішили, що настав час застосувати інший підхід, щоб навчити його важливості бути обережним з незнайомцями.

Під час сімейної поїздки до великого торгового центру ми уважно стежили за ним, коли він почав розмовляти з літньою жінкою. Через деякий час він зрозумів, що втратив нас з поля зору, і почав панікувати.

З нашого ”укриття” ми спостерігали, як він ставав все більш стривоженим, відчайдушно кликаючи нас у біді.

Врешті-решт ми підійшли до нього, і він кинувся в наші обійми, плачучи і обіцяючи ніколи більше не розмовляти з незнайомцями і триматися ближче до нас.

Я всім серцем сподіваюся, що цей досвід стане для нього міцним уроком про те, як важливо бути обережним із незнайомими людьми.

КІНЕЦЬ.