Іноді найкоротша дорога аж ніяк не найбезпечніша.

Героїня історії, яку ми пропонуємо читачеві, через своє бажання заощадити час виявилася в смішній, але трохи моторошній ситуації.

Іду сьогодні на роботу через кладовище вранці, так швидше хвилин на 15.

Зима, вузька стежка, все як завжди.

Витягаю руку з кишені, за рукавицю чіпляються ключі і вилітають в замет.

Прямо на могилу. Ступор цілковитий.

Найменше в житті хочеться копатися там.

Але в голові засіла думка: додому без них не попаду.

Гаразд, пофіг, лізу.

Думка крутиться.

Риюся в заметі.

І тут йде мужик.

А я сиджу біля могили, розриваю сніг й жалібно так виправдовуюсь:

– Додому не можу потрапити …

І тут до мене дійшло що я сказала, почала сміятися.

А мужик, напевно, більше не піде через кладовище …

КІНЕЦЬ.