Свекруха рік тому вийшла заміж, тож за її сімейний добробут я переживаю в рази більше, ніж за шлюб власного сина. Звучить дивно, напевно, але якщо розлучиться син (не дай боже, звичайно), то це буде неприємно, але не смертельно. А от якщо розлучиться свекруха, то тут вже моє життя стрімко понесеться до низу.

Мені свого часу “пощастило” з мамою чоловіка – вона просто класична свекруха, з неї можна було підручники писати про те, як поводитися, якщо хочеш прославитися найнеприємнішою свекрухою на планеті. Крові вона мені попила по молодості – у страшному сні не насниться.

Ситуація посилювалася тим, що жити спочатку довелося саме з мамою чоловіка. Свого житла у нас не було, я лише після інституту, а чоловік заробляв не мільйони. До того ж свекруха була налаштована рішуче – їй потрібно було, щоб єдиний синок залишився при ній, і в засобах на шляху досягнення мети вона не соромилася.

Свекруха ростила сина одна, з чоловіком вона розлучилася, коли дитина пішла до школи. Точної причини я не знаю, чоловік особливо не пам’ятає, як жили батьки, а свекруха про чоловіка дуже різко щось розповідає. Але це зовсім не показник, бо на мене свого часу також усіх собак вішали.

Життя з мамою чоловіка давалося мені крізь сльози та щоденне подолання себе. Свекруха пхала свій ніс скрізь, навіть туди, де їй і бути не належало. Наприклад, у шафу із моїми речами.

– Це що за циганські ганчірки? Ти куди в цьому ходити зібралася? – трясла вона моєю сукнею.

Сукня була гарна – чорна з маками, без рукавів, до колін. Чим вона не догодила свекрусі, я не знаю, але мені було сказано, щоб не сміла ганьбити її сина і показуватись у цьому на люди.

Від страв, які я готувала, свекруха кривила ніс. Улюблений її комплімент “у мене баба поросям краще готувала”. Одного разу вона вилила цілу каструлю борщу, бо він був не того кольору.

– Борщ має бути червоним, а не бурим! Не буде мій син їсти таку страву!
Чоловік за мене заступався, звичайно, але це мало допомагало. Щойно назрівав серйозний скандал, мама чоловіка важко осідала на крісло, хапала ротом повітря, як риба, трималася за серце і вмираючим голосом вимагала швидку.

Жили ми так два роки, доки чоловік не змінив роботу і йому не дали службову квартиру. Як ми з’їжджали від мами чоловіка, це окрема історія. Там була справжня трагедія.

Переїзд, звичайно, не міг мене повністю позбавити пильного ока свекрухи, але було вже набагато легше. Одна справа жити з нею під одним дахом, інша – терпіти її кілька годин на тиждень. Цілком різні речі.

Коли в нас з чоловіком з’явився син, у свекрухи стало ще більше приводів для невдоволення мною, адже я все робила “неправильно”.

– Ну, як ти його тримаєш! Який жах! Дай сюди!

– Не так треба його сповивати, ноги криві будуть!

– Не давай пустушку, нехай звикає без неї.

Поради сипалися, як із рогу достатку. Я вже думала втекти від цього всього до своїх батьків в іншу область, але тут чоловікові запропонували роботу в іншому місті й ми переїхали.

Наступні двадцять років ми прожили з чоловіком достатньо далеко, а зі свекрухою я бачилася раз на рік, коли приїжджали у відпустку. Сама вона до нас, дякувати Богу, не їздила.

І ось вже син виріс і вилетів із рідного гнізда, у нас із чоловіком вже пільгова пенсія, і ось ми вирішили перебратися ближче до рідних місць. Ми зібрали достатньо грошей і вирішили купити квартиру. Вирішено було купувати поряд з мамою чоловіка, бо моїх батьків уже немає в живих, а свекруха не молодшає, усім буде спокійніше, якщо ми будемо поряд.

Я знала, на що я йду. За роки наші з нею стосунки не сильно змінилися. Вона все також мене критикує, але я вже ставлюся до цього зовсім інакше. Звичайно, мене це втомлює і злить, але тих бурхливих реакцій, які були в молодості, вже нема.

Два роки тому одружився наш син. Я до молодих не лізу взагалі, хай живуть, як хочуть. З невісткою волію спілкуватися повідомленнями та короткими дзвінками на свята, а щоб щось їй радити – та боронь боже.

Свекруха продовжувала мене вчити життю. Вона тепер дома сидить, їй нудно за цілий день, тому ввечері, коли ми з чоловіком поверталися з роботи, вона приходила і починалося. Начебто прийшла, щоб просто сум розігнати, а сама вже й пальчиком скрізь пил перевірила, і в холодильник заглянула, і нові фіранки засудила. Така концертна програма була майже щодня протягом пів року.

А потім якось все рідше і рідше стала свекруха до нас заходити. Та й коли приходила, то була якось незвично весела. І то в неї нова стрижка, то губки нафарбує, то манікюр. А потім узагалі оголосила, що заміж виходить.

Я її обранця готова була в обидві щоки поцілувати, як рідного.

Він із моїх плечей такий тягар зняв! Тепер ось вже рік у мене свекруха з’являється тільки у великі свята, а решту часу вона чоловіком зайнята. Вони то гуляють, то культурна програма, то в поїздку з друзями юності поїдуть. За рік я її п’ять разів і бачила.

Чи це не щастя?

Тому я зараз за шлюб свекрухи переживаю більше, ніж за шлюб свого сина. Від цього залежить моє сімейне щастя.

КІНЕЦЬ.