Минулого літа я зіткнулася з несподіваним випробуванням. Моя золовка, Олена, попросила залишити свого сина, нашого племінника Кирила, з нами на весь червень.

Вона стверджувала, що в неї виникли термінові справи. Проте червень перетворився на липень, а потім і у серпень.

Зрештою Кирило прожив у нас до вересня. Цього року, коли Олена знову попросила залишити Кирила на півмісяця, я вирішила, що настав час висловити все, що про неї думаю.

«Олено, послухай, я розумію, що в тебе можуть виникати складнощі, але я не можу знову взяти на себе відповідальність за Кирила», – сказала я їй, коли вона зателефонувала з проханням.

«Але ж ти знаєш, як мені важко. Ти не могла б підтримати мене ще трохи?» – просила вона, мало не благаючи.

Я глибоко зітхнула. «Олено, минулого літа я зробила виняток, але я не можу постійно замінювати дитині матір. Ти маєш знайти інше рішення».

Мені було ніяково відмовляти Олені, але я відчувала, що так правильно. Я не хотіла, щоб турбота про Кирила стала моїм обов’язком за умовчанням.

Зрештою, Олена погодилася зі мною та знайшла інший вихід. Мені стало легше, коли я зрозуміла, що встановила межі та захистила свій особистий простір.

Цей досвід навчив мене цінному уроку: важливо допомагати родичам, але також важливо поважати свої власні потреби та межі.