Дочка вирішила, що може звалити на мене свою дитину та зайнятися особистим життям. Я її попереджала, що у дитини має бути батько, але вона мене абсолютно не слухала, а тепер плаче, що втомилася.

Моє життя склалося не дуже добре. Дочку мені довелося виховувати одній, але це був не мій вибір. Чоловік трагічно пішов з життя, коли Оленці було лише п’ять років. Свекруха вирішила, що я доньку нагуляла. Вона завжди була проти мене, вважаючи мене негідною парою для її синочка.

На жаль, з чоловіком у нас довго не виходило завести дитину і тільки через три роки шлюбу з’явилася Оленка, завдяки лікуванню, яке ми з чоловіком проходили, але у свекрухи була інша думка, вона вважала, що я доньку нагуляла.

Тому після того, як чоловіка не стало вона від нас відвернулася і я її більше не бачила. Мої батьки теж померли, тому допомагати мені не було кому. Добре, хоч від батьків залишився невеликий будиночок у селі, а то так на вулиці залишилася б.

Будиночок був жилий, мати з батьком провели в ньому останні роки життя, але через своє здоров’я не могли підтримувати його в доброму стані. Десь покрівля текла, десь шпалери відвалилася, двері зламалися, але він був придатний для житла, та й вибору в мене не було.

Приїхала я туди з маленькою донькою і почалася нескінченна низка важких днів. Добре, що ще роботу знайшла потрібну – листоношею.

Доньку в садок не брали, а так я могла сміливо ходити з нею на роботу, вона нікому не заважала, але яка зарплата у сільської листоноші? Ми ледве зводили кінці з кінцями, дякую добрим людям, які дізналися про мою ситуацію і не проходили повз – допомагали хто чим може. І одяг приносили й дрова, і яйця, і хліб.

Спочатку я відмовлялася приймати допомогу, але потім мене одна бабуся життю навчила. Вона сказала: «Бери що дають і не думай, тобі дитину годувати треба, ось про це думай, а люди з душею тобі допомагають, вони добре діють, а ти приймай». Після цих слів я почала з вдячністю приймати все, що мені приносили, і ми пережили цей складний період. Я й досі вдячна всім, хто мені тоді допоміг.

Дочка росла, скоро вже до школи треба йти, а у селі її не було. Тому я вирішила перебиратися до міста. Будинок у селі продала, і мені вистачило на маленьку однокімнатну квартирку на околиці, проте поруч зі школою. Влаштувала доньку до школи та знайшла собі роботу.

Освіти у мене не було, отже, високооплачувану роботу я знайти собі не змогла, влаштувалась продавцем у магазині, але зарплати не вистачало, тому я підробляла у цьому ж магазині прибиральницею, працюючи вечорами та ночами. А дочці довелося рано подорослішати, вдома я була рідко.

Школу вона закінчила, а до інституту, сказала, вступати не буде.

«Навіщо витрачати зайві гроші на освіту, зараз і без неї можна знайти високооплачувану роботу», – сказала дочка, а я її переконувати не стала, з грошима було туго.

Дочка знайшла роботу і вирішила, що житиме з подругою, а не з мамою і поїхала на орендоване житло, аргументувавши тим, що вона вже доросла, а мої вчення заважають їй жити. Так, мені було прикро почути такі слова від дочки, але я промовчала.

Тепер у мене з’явилося більше вільного часу та грошей, тому я навіть звільнилася з другої роботи та вирішила зайнятися собою. Почала ходити до театрів, виставок, записалася на освітні курси. Нарешті я побачила щось, окрім роботи та домашнього побуту, і це мені безперечно подобалося.

З донькою ми спілкувалися переважно телефоном, вона стверджувала, що в неї все добре. Але в останню нашу зустріч я помітила, що дочка одужала, та й живіт у неї округлився. І я запитала прямо в лоба – чи чекає вона дитину. Дочка так само прямо відповіла, що так і народжувати вона буде для себе, батька у дитини немає і тема закрита.

Я намагалася її всіляко відмовити: що дуже складно, потрібна підтримка та опора, вона ще молода. Намагалася їй нагадати, як нам важко було, коли вона була маленькою, але донька нічого не чула. Лише стверджувала, що в неї все вийде, вона не я і все в такому дусі. Сперечатись із нею було марно, тому я перестала.

– Мам, я додому повертаюся. Гроші тепер треба заощаджувати, – без тіні збентеження сказала дочка.
Я була не проти, хоч якийсь нагляд за нею організую. Я продовжувала жити у колишньому ритмі, а дочка займалася своїми справами, при цьому нічого мені не розповідала, але я й не лізла.

Поява онуки наповнила мене новими силами, я була найщасливішою бабусею. Із задоволенням допомагала дочці, даючи їй відпочити. І гуляти ходила, і вночі вставала, і з подружками на посиденьки її відпускала. Але вік вже давав своє, плюс робота, мені було тяжко, але я дуже старалася.

Згодом я знову почала відвідувати театри, виставки та інші розважальні заходи. Але доньці це явно не подобалось.

– Куди ти знову зібралася? В театр? Краще б з онучкою посиділа, і гроші приберегла б і користь принесла.

Мені було дуже неприємно це чути. Я і продукти купувала, і квартплату сплачувала і внучці речі купувала, грошей у дочки не брала. І сиділа з онукою, і гуляла. Що мені ще треба зробити?

– Я цілодобово з дитиною, я вже божеволію! Я хочу відпочити! Я теж хочу до театру!

Ну ось, я ж казала їй, що одній дуже складно виховувати дитину. Почала їй висловлювати свої аргументи, а у відповідь отримала лише те, що їй не потрібні мої нотації, вона хоче допомоги.

Тут я вибухнула.

– А чи не знахабніла ти? Живеш у моїй квартирі, я тебе повністю забезпечую їжею, сиджу з онукою в міру свого здоров’я. А ти мені висловлюєш претензії. Я тебе попереджала, що народжувати для себе не потрібно. Ти мене не слухала, ось тепер сама й виховуй, а на шию мені вішати дитину і себе не треба!

Дочка замовкла, пробурчала, що я нікудишня мати та нічого їй у дитинстві не дала, і зараз допомагати відмовляюся. Вона такою ніколи не буде.

Ну подивимося, я, звичайно, сподіваюся, що вона дасть своїй дочці більше, ніж я змогла дати колись, але щось мені не надто в це віриться.

КІНЕЦЬ.