Я ж не дарма пропрацювала стільки років у Франції прибиральницею, доглядальницею. повернулася в Україну не з пустими руками, маю заощадження. Я так чекала цієї прекрасної радісної і світлої події! Що може бути важливіше?

Тому коли народився онучок Андрійко, я зібрала дві повнезні сумки гостинців і помчала до них! Подиву моєму нема кінця, адже батьки зятя були абсолютно не такі щедрі. Розповім спочатку.

Свого часу я не здобула хорошої освіти, а заробляти хотілося добре, тому я вирішила поїхати працювати в іншу країну. Так, на заробітки. І, пропрацювавши таким чином цілих 15 років у Франції, змогла заробити на житло, поставити на ноги двох дітей і не розлучитися з коханим чоловіком. Крім того, не варто забувати, що ми з ним люди сільські і знаємо, що таке праця на землі.

Коли жити в селі стало дуже важко, я вирішила ризикнути майже всіма грошима, що в нас були на той момент. А які варіанти залишалися? Двоє маленьких дітей, чоловік зі слабким здоров’ям, будинок та невелике господарство. Потрібно щось робити, щоби щось вийшло

Але на той час робота за кордоном не була такою популярною, і мені дісталися дуже хороші умови та зарплата, можна сказати, пощастило. Я бачила багатьох жінок, які хотіли десь влаштуватись, але їм просто не вистачало грошей на довгий час. Тому вони поверталися назад ні з чим. Я старанно працювала і мені поталанило.

Так ось. Мій син досить швидко став дорослим та самостійним, хоча я, як могла, допомагала йому фінансово. Знайшов собі хорошу дівчину і вони переїхали в Київ. Ми спілкуємося раз на півроку. Але я думала, буде ще гірше. А чому? Син хоче бути успішним, міським, багатим. Рідне коріння його дратує.

Ну та добре, я на сина не ображаюся, він у мене дорослий і самостійний. Розкажу вам краще про дочку Улянку і нових родичів, що у нас з’явилися, тобто про моїх сватів.

Коли Уляна збиралася виходити заміж, мій чоловік розповідав мені про нашого майбутнього зятя. Хлопець наче позитивний, з міської родини. Але якийсь надто сором’язливий цей Назар.

То був перший раз, коли я повернулася додому. Приїхала я якраз за день до весілля. Але добре знала, де відбудеться урочиста частина, скільки запрошено гостей тощо. Знала все, а чому? Бо я платила за бенкет. Сторона нареченого відмовилася, свати повідомили, що їм не по кишені платити за свято власного сина, хоча сам ресторан розташований у їхньому місті.

Весільний подарунок від них був – якийсь сервіз чи подібна чепуха. Ми з батьком подарували квартиру. У місті, бо Улянка хотіла жити з коханим і, мабуть, мала на це право.

Я нічого не сказала своїм новим родичам: сама розуміла, що зайва копійка є не у всіх. Та й навіщо нам було псувати стосунки? Живемо далі.

Через півтора роки, коли я ще працювала у Франції, донька втішила мене по телефону новинами. Привітала з тим, що я скоро стану бабусею. Такі чудові звістки змусили мене приїхати додому знов. Але пізніше, коли онук уже народився. Звісно, я приїхала не з порожніми руками.

Треба було допомогти молодій сім’ї, і, само собою, не забути про дитину. У мене було дві величезні сумки, повні дитячих речей та інших потрібних штук для немовлят.

А ось мама та тато зятя прийшли з пакетом якихось дешевих іграшок, солодощами та добрим словом. Я дивилася на них і розуміла, що далеко не всі мешканці міста влаштовані у житті. Ну, добре я. Але моя кума, яку я щодня бачила через екран телефону, і та виглядала краще за сваху.

Ну, хоча б за зятя мені соромно не було. Назар молодець. Влаштувався на роботу, почав підніматися кар’єрними сходами і став фахівцем своєї справи. Принаймні, так мені про нього розповідала дочка. Та й машину він купив за власні гроші. Не нову, так, але ж іномарку і без кредиту.

Тож я розуміла: якщо у них не буде суперечок через дрібниці, згодом їхня родина стане досить успішною. Потроху, помаленьку, не все одразу.

Півроку минуло з того часу, і я повернулася назовсім. Скучила за чоловіком, у планах було зробити ремонт нашого сільського будинку, та й взагалі, втомилася я. Усіх грошей не заробити, а життя не гумове. Та й навіщо ті гроші потрібні у такій кількості?

Звісно, коли приїхала, у першу чергу зустрілася з донькою, онуком, зятем. Хотіли ще свати приїхати, але у них не вийшло. Нагадаю, мешкають в одному місті, де й їхній син. Як це взагалі – не вийшло? Ну та їхня справа.

А тиждень тому ми домовилися зі сватами разом поїхати в місто, подивитися будматеріали для ремонту. Вони приїжджають до нас, у нас лазня, домашня їжа, чоловік хотів поставити настоянку, але не можна – сват за кермом. І це найсмішніше. Чому?

Та тому що смачно пообідавши і попрямувавши до міста, сват проґав світлофор на повороті і невдало влетів у високий міський бордюр. Добре хоч нікого не зачепив. Але з кого він почав вимагати половину вартості ремонту після приїзду? Правильно, з мене.

Адже я теж з ними їхала. І чоловік ще. Тож – гроші на бочку. Спершу я подумала, що це жарт і навіть посміялася. Але ні, у цьому питанні батьки зятя були серйозними. Довелося пообіцяти, що за наступної нашої зустрічі все віддам: із собою гроші лише на покупки. Чи варто говорити, що додому ми з чоловіком добиралися таксі?

От вам і життя. Думаєш, що все в ньому розумієш. Або хоча б щось. Але ні, іноді трапляються такі непорозуміння – і хоч стій, хоч падай. А син – нормальний працьовитий хлопець. І характер приємний.

Але батьки – це повний абзац. Найцікавіше, що обидвоє. Знайшли ж якось одне одного, дитину народили. Розповів би хто подібне, я б точно не повірила. Сподіваюся, гени онукові не передадуться від діда з бабусею по татовій лінії. А інакше доньці буде ой як несолодко. Сподіваюся на краще! Всім миру й добра!

КІНЕЦЬ.