– Ну от, тітко Валю, приїхали нарешті! До цього кажете під’їзду треба? – Василь ближче припаркував свою стареньку машину, і поставив на ручник. – Фух, тітко Валю, втомився я цим містом вашим їхати, інша справа у нас в селі, по грунтовій! Ну вилазьте, ходімо ваші сумки донесу!

Василь відкрив багажник і витягнув сумки з картоплею, буряком, цибулею й морквою. Та ще й банки з варенням – ото бабця набрала – не дотягнеш!

– Чого ж по моєму місту? Яке ж воно моє? Чуже все тут! – Валентина Ігорівна теж дещо взяла й піднялися на поверх.

Вона відімкнула своїм ключем спільний коридорчик на дві квартири.

Вона перший раз у житті тепер відімкнула ці двері, як господиня і власниця квартири.

Але Валентина Ігорівна ледь сумки не випустила від побаченого в коридорі!

Там у шортах і старій подертій майці, стояв якийсь чоловік…

Навкруги пилюка, наставлено барахла всякого стільки, що не й пройдеш.

А в чоловіка в руках інструмент гуде так, що нічого не чути!

– Це чого це ви тут? – від шуму, пилу й гуркоту Валентина Ігорівна дуже розгубилася.

Василь же ж шмигнув до її дверей, поставив сумки, й назад побіг від гріха подалі.

– Тітко Валю, ну я все, а то стемніє, поїхав я, тітко Валю! – сказав він і вискочив із коридорчика.

Він Валентині Ігорівні не був ріднею, так, по-сусідськи зголосився допомогти, ну а в розбірки всілякі йому не було бажання вплутуватися.

– Так тут же ж наче Іван Михайлович жив? – не втрималася і запитала Валентина Ігорівна.

– Так жив, ага, – мужик брав цвяхи і з гуркотом вставляв своїм інструментом в стіну.

– Ганнусю, ти куди Михайловича завезла?! – гукнув він. – В лікарню, чи що? Ну так, у богадільню і завезла. А як же ж, туди йому й дорога була.

Мужик обтрусив руку об руку і раптом усміхнувся.

– Дивно як усміхається, якийсь нехороший, – вирішила Валентина Ігорівна.

І так їй гірко стало, та хіба ж вона думала, що отак все обернеться? І навіщо вона сюди приїхала?

Спочатку сестри її не стало, а тепер Івана Михайловича сплавили, та що ж це таке?!

– Видно спеціально старого завезли в будинок для людей похилого віку, щоб квартирою заволодіти! – майнув здогад.

Валентина Ігорівна дрібними кроками наблизилася до своїх дверей, відімкнула їх і затягла сумки.

З сусідніх дверей вийшла якась жінка в рожевому халаті й бігудях, і покликала:

– Грицю, ну що ти тут пораєшся, йди давай меблі переставляти!

Все тут же скипіло у Валентини Ігорівни, і вона не стрималася:

– Так от значиться як, діда позбулися?! Виставили старого з квартири, а самі тут господарюєте? Щоб і вам так само доживати в богадільні!

З цими словами Ігорівна затягла останню сумку і скоріше зачинила на ключ свої двері.

Серце її при цьому часто-часто тріпотіло.

Не витримала!

Вона ж самотня, і з нею так можна зробити!

Звичайно, який тепер сенс галасувати, коли діло зроблене, не стрималася, й даремно видно. Тепер боязко навіть буде з квартири виходити, а мужик той як зиркнув?! Лиходії, не інакше…

Квартира Валентини Ігорівни раніше належала її старшій сестрі Антоніні.

Останню зиму Валентина за сестрою доглядала, вже не зимувала в селі, у квартирі з сестрою жила.

Ось і сусід її до них на чай заходив часто – Іван Михайлович.

Та й хто б міг подумати, що йому зроблять таке?

Валентина Ігорівна цього року вирішила теж у квартирі зимувати, важко стало взимку одній на селі. А квартиру на неї сестра переписала.

Банок, картоплі набрала, варення, думала хоч з Іваном Михайловичем буде у темні вечори за чаюванням сидіти, й розмовами про минулі часи. А тут таке!

…На ранок Ігорівна порядок у квартирці навела. Заплакала, згадуючи, як останню зиму з сестрою тут жила.

Портрет її протерла, й поскаржилася, що в неї вийшло, яку відповідь вона дала сусідам.

А тепер ось навіть і не знає, як із хати вийти, переживає через сусідів. Добре, хоч картопля є, та й курку сусідка їй Степанівна свою дала, мати Василя.

Ох, і в селі важко, та там хоч сусіди хороші, а тут як жити – невідомо?

Чотири дні не виходила з квартири Валентина Ігорівна. У загальному коридорі то галас чути, то гуркіт.

Добре хоч у сестри були в квартирі запаси. Борошно знайшла, крупи, курячого супу наварила Валентина Ігорівна, й від безвиході з портретом сестри Антоніни все розмовляла.

– От як склалося, Тоню, ми з тобою різні, я в селі жила, ти в місті, а кінець у всіх один… Та й доля в нас схожа – ні сім’ї, ні діток… А в мене так тепер взагалі жодної рідної душі поряд немає…

Ні, ні, та й гляне у вічко Валентина Ігорівна. А там все, як і раніше, жінка ця, Ганна, й Григорій, чоловік її, господарюють.

Запроторили старого в богадільню, і в вуса не дмуть!

– Ох і часи настали! – сумувала Валентина Ігорівна.

А на п’ятий день сестра їй раптом наснилася. Сміється уві сні, радіє:

– Ну як ти там, Валечко, господарюєш? Ти не засмучуйся, у мене тут все гаразд, а ти там не турбуйся марно, не розібравшись. І на хороших людей не наговорюй марно, не годиться так. Живи, й радуйся, поки живеться, та й Іванові Михайловичу привіт передавай.

Від такого сну прокинулася Валентина Ігорівна в хорошому настрої.

У коридорчику тихо, у вічко глянула – немає нікого, та й начебто прибрано все, вимито.

Тоді Валентина Ігорівна тихенько двері свої прочинила, вирішила обстановку розвідати…

І раптом сусідні двері відчинилися, а на порозі… Іван Михайлович стоїть!

– Здрастуйте, люба Валентино Ігорівно! Як же ж приємно, що ви тепер у квартирі Антоніни Ігорівни живете. Та ви схожі з нею, аж на душі тепло мені, коли вас бачу.

А я спочатку не зрозумів, що ви приїхали. Сам я в лікарні був, підлікуватись вирішив. А тут моя рідня далека з села господарювала.

Грицько, син троюрідної сестри з дружиною Ганнусею.

Усе хвилювалися, що я в лікарні, ти кажуть, дядьку Іване, обережніше там.

Вони в цій богадільні так можуть поналіковувати, що й не вернешся потім! Ремонт мені зробили, поки я там вилежувався, тож запрошую вас на чай з тортом!

Незручно стало Валентині Ігорівні, як вона до хороших людей сварилася, не розібралася…

Взяла Валентина Ігорівна баночку малинового варення та й до Івана Михайловича пішла в гості.

Слава Богу родичі Івана Михайловича обіцяли його відвідати приїхати, тож доведеться пиріжків напекти.

Непорозуміння всякі пиріжки з повидлом, з м’ясом, і з капусткою дуже добре вирішують.

А добрих людей все-таки й справді більше. Слава Богу більше…

КІНЕЦЬ.