В юності ми з Ганною обоє закохалися в одного й того ж хлопця, Михайла, який зрештою віддав перевагу їй. Ця відмова залишила мені глибоку рану, яка затягувалася довгі роки.

Це була гірка пігулка, яку довелося проковтнути, особливо після того, як я дізналася, що Ганна вагітна дитиною від Михайла.

Про цей скандал говорило все наше село, залишивши мене з розбитим серцем і зрадженою. Зрештою я переїхала, почала нове життя в районному центрі і вийшла заміж за Василя – добру людину, з яким познайомилася на заводі.

Ми збудували спільне життя, у нас народилася дочка. Весь цей час я намагалася стерти Михайла та Ганну зі своєї пам’яті.

Минули роки, я овдовіла, і моя увага переключилася на підтримку моєї дочки, особливо на те, щоб допомогти їй придбати будинок. Іронія долі мала місце, коли моя дочка оголосила про свої заручини.

На мій подив, її наречений був точною копією Михайла. Незабаром виявилось, що це його син. Це одкровення змусило мене глянути в обличчя минулому, якого я так довго намагалася уникнути.

Нова зустріч із Ганною, тепер теж вдовою, змусила мене усвідомити, що наші образи, за великим рахунком, весь цей час були тривіальними.

Незабаром ми з Ганною вирушили в подорож Італією, перетворившись з ворогів на союзників, об’єднаних спільною метою підтримати наших дітей. Цей досвід навчив мене, що життя непередбачуване, і головне – зберігати людяність протягом усього цього.

КІНЕЦЬ.