Це було за старих часів. У селі жили дві жінки, кожна мала юну дочку. Тоді не всі діти виживали, до шістнадцяти років дожили ті дівчатка.

Важке було життя. Треба було худобу годувати та випасати, прибирати хлів, носити воду, дрова рубати, білизну в річці прати, вирощувати зерно та овочі. А у жінок були погані чоловіки, не пощастило у житті, так вийшло. Заміж видавали та не питали. П’яницями та злими були ці чоловіки. І лінивці.

Жінки все тягли на собі. Рано постаріли, світла білого не бачили, працювали і намагалися чоловікам догодити, щоб скандалів уникнути. А доньки розцвітали. Матері любили дочок, віддавали їм найкращий шмат, що правда, то правда.

І одна мати, Варвара, склала речі доньки у вузлик. Поклала край хліба та картоплину. Вивела дочку за околицю села, дала жменю мідних монеток та свої сережки срібні. Все що було. І сказала: “Йди, Надя, в місто. Шукай своє щастя. Вчися рукомеслу доброму. І грамоті вчись. Страшно мені тебе відпускати, та тут залишатися ще страшніше. Тут на тебе чекає моя доля гірка. Іди!”.

Все віддала, що за життя нагромадила, чим володіла. І довго дивилася, як дочка йде дорогою. Плакала сильно.

Але Надя дісталася міста. Пішла на фабрику працювати, тяжко було. Але при фабриці була школа, там навчили читати та писати. Надя багато працювала. Потім роботу дали кращу, для грамотних, при лікарні. Там вона далі вчилася, вивчилася на акушерку. І познайомилася з добрим та смирним хлопцем, фельдшером.

Одружилися, завели свій будинок, чоловік на лікаря вивчився, наполегливий був хлопець. Народились діти. Надя найняла візника і з дітьми, із чоловіком поїхала до матері. Батько помер. І мати взяли до себе в хату, – ось  щастя було. Бабуся дізналася радості тихого і ситого сімейного життя. І молилася Богові за щастя, яке їй випало.

А друга мати в селі такій же дочці-юниці сказала так: мовляв, ти нікуди не йди. Залишайся зі мною. Як же я сама впораюся зі худобою та з п’яницею злим? Зі мною живи, у місті небезпечно дівчині. Не можна залишати свою оселю, залишати свою матір. Як я жила, так і ти живи. Знати, планида у нас така.

Дочка залишилася у батьківському будинку. Розділила долю матері, як та й хотіла. І сама перетворилася на виснажену закатовану стареньку, наче сестра своєї матері виглядала. І дивилася, бідна, як приїхала Надя з чоловіком та дітьми за своєю мамою на найкращому візнику, на коні з бубонцями…

Обидві матері любили дочок. Але одна дала обрати свою особисту долю. Допомогла відокремитися від нещастя. А друга нещастя поділила з дочкою. Змусила жити своїм життям.

І це казка. Але у ній правда. Іноді навіть любляча мати хоче, щоб дочка повторила її долю. Хоча свою долю кляне та лає. І на словах бажає добра своїй дитині. Начебто. Але в затишному куточку душі, як говорили великі психологи та філософи, бажає доньці повторення свого життя. Не хоче, щоб дочка жила краще.

І пояснює це турботою, обов’язком, любов’ю – різними добрими і правильними словами. І чіпко тримає дочку…

Але знали та спостерігали життя. Так і буває. Хоча такі матері плачуть над нещасною долею дочок. Яку самі їм і передали.

КІНЕЦЬ.