Коли Наталка та Матвій ще в молоді студентські роки, на самому початку дев’яностих, з’їхалися та стали жити разом, цивільні шлюби вже нікого не дивували на той час.

Тільки мама Наталі була незадоволена.

– Якось це не по-людськи у вас виходить зовсім, дочко, – зітхала вона. – Не зрозумієш, чи то він тобі чоловік, то чи що? А дитина у вас з’явиться, що тоді?

Але хто ж в таких справах слухає маму. До того ж Наталя була щиро впевнена, що весілля буде з часом, не зараз, так пізніше – але все у свій час, сподівалася вона.

Та й Матвій говорив всім, мовляв, не бійтеся, весілля буде. Дайте термін, встанемо на ноги – тоді відгуляємо. А з дітьми ми поки не поспішаємо.

Минали роки. Напівголодне студентське життя залишилося в минулому. Наталя з Матвієм одягнулися гарно, з’їздили за кордон, купили непоганий автомобіль.

Згодом разом переїхали в свою новеньку двокімнатну квартиру. Загалом, що називається, встали на ноги.

Тільки Наталя чомусь все частіше замислювалася та сумувала.

– Ти чого така?, – запитала її одного разу прямо подруга Валентина. – Адже все у тебе є, що лише може бажати молода жінка в твоєму віці. Квартира, добре оплачувана робота, коханий чоловік, за яким ти, як за кам’яною стіною.

– Ех, – зітхнула Наталя у відповідь. – Справа в тому, що як раз чоловіка-то і немає. Офіційного. Ми ж не є зареєстрували свій шлюб, просто разом живемо, виходить. А мені вже 28 років зараз, час так швидко біжить. Я дитини хочу, хочу бути мамою.

– Так народжуй, звичайно! Матвій, я думаю, не проти. Так?

– Матвій, звичайно, не проти. Але, розумієш, народжувати не в шлюбі я не буду. Не хочу. А Матвій тепер і щось зовсім мовчить. Тобто про весілля тепер навіть не заїкається. Я розумію, на сьомому році спільного життя святкувати весілля смішно, але тим не менше якось узаконити стосунки перед народженням дитини треба обов’язково, як на мене.

– Так скажи йому прямо, не варто тут мовчати чи соромитись чогось, – здивувалася подруга. – Мовляв, давай одружуватися та планувати дитину.

– Ні, одруження – справа добровільна. Вмовляти я не буду нікого на це. Матвій повинен сам прийняти рішення, зробити пропозицію і так далі. Щоб ніколи ніхто не міг сказати, що я його на собі одружила. Або, ще того гірше, одружилися через живіт.

– Як в кіно, так?, – глузливо запитала Валентина. – Ресторан, кільце, так? Щось ти дуже мудре говориш, Наталю. А я ось своєму Петрові прямо сказала, що давай одружимося, бо я чекаю дитя. І якби я так йому не сказала, то б досі ми з ним ще не були одружені. Хоча зараз живемо щасливо, ні про що не шкодуємо. Даремно ти так, а я вважаю, що нічого недоброго тут немає.

– Може бути і дарма, – зітхнула Наталя. – Але це не мій метод. Я буду чекати серйозного рішення і усвідомленої пропозиції від Матвія.

– Чекати ж, звісно, можна, але треба ж щось і робити, – наполягала Валентина. – Поговорити з ним якось тактовно. Натякнути. Подруг підключити. Родичів. Час спливає швидко, роки минають, щоб ти потім не шкодувала про втрачений час.

І робота закипіла. Подруги склали графік річниць своїх власних весіль – у кого «рожеве», у кого «ситцеве», у кого «порцелянове» – і старанно запрошували Матвія відзначати подібні торжества. В ході свята обов’язково згадували романтичні моменти сватання, багатозначно дивлячись на Матвія, постійно натякаючи йому на одруження.

– Як гарно все, – щиро говорив Матвій. – Вітаю від щирого серця! Радощів вам та любові! Ми теж вже який рік живемо, Наталю, разом? Боже мій, ось час летить, зараз би теж відзначали! А восьмий рік – це яке весілля, ха-ха?

Матвій приходив в гості в сім’ї з дітьми, і проінструктовані чоловіки подруг вели ніби як ні до чого не зобов’язуючі бесіди на тему «як же чудово бути батьком».

А Матвій із задоволенням дивився на чужі дружні сім’ї, маленьких веселих діток, чарівних дочок і розумненьких першокласників, але потрібних усім висновків чомусь не робив, проявляючи крайню ступінь нетямущих:

– Одружуватися? Ну не знаю. Нам і так добре. Стільки років прожили вже з Наталею разом і зараз гулянку влаштовувати? Смішно навіть – я що, хлопчисько сімнадцятирічний, на коліна в ресторані падати? Дитина з’явиться – зареєструємося без проблем, а просто так – і сенсу немає. Та й Наталі самій напевно це не треба. Вона ж мовчить.

Матвій ніяк не розумів натяків, а Наталка зовсім не хотіла «вмовляти» і розмовляти безпосередньо, і самі ініціативні подруги скоро визнали ситуацію безнадійною.

Час потік далі. Події змінювали один одного, як у калейдоскопі. Згодом Наталя якось віддалилася від подруг своїх, і новини про їхню сім’ю стали надходити нерегулярно і з запізненням.

Якось зимовим вечором Валентина зіткнулася з Надією в універмазі.

– Ой, як добре, що я тебе зустріла, – защебетала Валентина. – Дзвоню тобі, а ніхто не відповідає. Ти номер змінила, чи що? У нас же кругла дата випуску в цьому році. Ви з Матвієт йдете чи ні?

– З Матвієм я вже нікуди не йду, – просто та сумно мовила Наталя. – Ми розійшлися. Хоча – що означає розійшлися, ми ж адже і одружені не були.

– Вибач. Я не знала, – пригнічено сказала Валентина. – Підемо, посидимо кудись?

– Та нічого страшного. Це життя, – сумно розповідала Наталя за столиком в кафе, помішуючи ложечкою остиглий чай. – Хоча, звичайно, як сніг на голову. Швидко все вирішилося, буквально протягом тижня. Виявляється, якась лаборантка там чекала дитину.

Він батько, звісно, дитини цієї. Мене перед фактом поставив відразу – я вже йду, вибач, і все. Тут же заяву подали вони, наскільки я знаю, розписалися, взимку чекають дитину. Матвій молодець, ділити зі мною нічим не став, пішов буквально в чому стояв. Ну а я тепер починаю все спочатку. Думаю, потрібно було народжувати, зараз хоча б дитина була. Так я і не зрозуміла – була я заміжня чи ні. Ну та що тепер. Гаразд, піду я.

Валентина зі співчуттям дивилася вслід своїй подрузі, але вона переконана, що та сама в усьому винна, що тут сказати. Невже не так?

КІНЕЦЬ.