Мені п’ятдесят років. Я вже в четверте мати, і тричі бабуся. Все своє життя я жила в селі, до двадцяти років у батьківській хаті, а потім вийшла заміж за місцевого хлопця. У молодості мій нинішній чоловік був блакитнооким красенем.

Усі дівчата села сохли по ньому, а чоловік вибрав мене. У перший рік шлюбу я завагітніла первістком, але коли була ще на сьомому місяці — в нашій сім’ї сталося горе. Чоловік через аварію втратив руку і ногу.

Коли я дізналася про це, вся в істериці та в сльозах, тримаючись однією рукою за величезний живіт, підбігла до місця інциденту, а там уже лікарі приїхали, надали першу допомогу та відвезли чоловіка до лікарні. Мені було так важко: з одного боку –  біль у животі, з іншого боку – чоловік у тяжкому стані.

Це диво, що я тоді не втратила дитину. Лікарі повідомили, що доведеться ампутувати кінцівки чоловіка. Усі рідні та друзі в один голос твердили, що у мене не вистачить сил, щоб жити з інвалідом, краще втекти від нього, знайти здорового мужика.

Чоловік теж радив знайти іншого, але я не тільки залишилася з ним, а й подарувала йому трьох дітей. Нині вони всі дорослі, живуть у різних куточках країни.

У величезному будинку залишилися лише я та чоловік. У нього протез замість ноги, і однією рукою він допомагає мені більше за будь-яку іншу здорову людину.

Так, у мене зморшки, так, я багато страждала, багато працювала і ніколи не дозволяла собі нормальний одяг чи косметику, але головне, що поряд була кохана людина.

За тридцять років я ніколи не пошкодувала, що обрала саме його. А зараз піду нафарбую губи, і ми разом підемо у гості до друзів.

КІНЕЦЬ.