Місяць тому моя бабуся зателефонувала та попросила приїхати до неї. “Це дуже важливо”, – сказала вона таємничим тоном.

Я не уявляв, що на мене чекає. Коли я приїхав, бабуся вже чекала на мене з чаєм та пирогами. Після недовгих привітань вона перейшла до справи.

“Я хочу обговорити з тобою одне питання, яке стосується мого заповіту,” – почала вона, дивлячись на мене дуже уважно. Я насторожився, відчуваючи, що це не просто сімейна бесіда. “Я вирішила залишити все своє майно твоїй двоюрідній сестрі, Олені,” –

продовжила вона. Я був приголомшений і трохи ображений. “Але чому, бабусю? Що я зробив не так?” – не стримався я. “Справа не в тобі, мій любий.

Олена – єдина родичка, яка залишиться тут, у місті. Вона піклується про мене, і я хочу, щоб моє майно допомогло їй у житті,” – пояснила бабуся.

Я розумів її логіку, але все одно відчував себе відкинутим. “Я завжди думав, що ми близькі з тобою, бабусю,” – сказав я, намагаючись приховати розчарування в голосі. “Ми справді близькі,” – бабуся взяла мою руку.

“Але я маю бути практичною. Ти живеш далеко, і в тебе своє життя. А Олена тут, поруч, і вона мені допомагає.” Я мовчки кивнув головою, розуміючи її позицію.

Згодом я зрозумів, що бабуся діяла з кращих спонукань, і її рішення було обдуманим і справедливим.

Ця розмова навчила мене важливому уроку: любов і турбота в сім’ї вимірюються не матеріальними речами, а часом і увагою, яку ми приділяємо один одному. І хоча я не отримав спадщини, але зберіг щось набагато цінніше – теплі спогади та близькість із бабусею.

КІНЕЦЬ.