У мене була на початку, нормальна сім’я, тато, мама, я, брат і молодша сестричка. Мама сиділа з дітьми не працювала, а тато був водієм-далекобійником.

Одного разу рано вранці, мамі повідомили, що з татом сталася біда і його більше немає. Ми всі чули, що говорив тата друг, молодші почали плакати, а я, як найстарша їх заспокоювала.

Минув час і мама все частіше стала заглядати в чарку, а потім і зовсім зникла, пішла і не повернулася. Ми просиділи голодні тиждень, а потім пішли до сусідів просити їжі.

Хтось викликав представника органів опіки і нас забрали в дитячий будинок. Маму позбавили материнських прав, і ми залишилися при живій матері сиротами.

До нас часто приїжджала бабуся, вона була дуже старою і привозила нам подарунки, а одного разу привезла лист від мами. Скільки радості у нас було, я вам не можу передати словами.

Мама писала, що дуже сумує, за нами, але не може приїхати поки. Всі листи, які привозила бабуся, були без зворотної адреси, ми бабусю весь час просили, нехай вона нам пише листи в дитячий будинок.

Листи приходили, і в них було все одне, і теж, люблю, сумую, забрати і приїхати не можу, і без зворотної адреси.

Так, як я була старша, то розуміла, що листи від імені мами писала бабуся. Коли ми виросли, закінчили навчання, і нам потрібно було, щось вирішувати з квартирою, з’явилася наша мама.

Вона подала до суду на нас, хотіла, щоб ми платили їй аліменти. Але суд врахував всі факти, і в позові їй було відмовлено.

Ми звичайно їй всі вдячні, за те, що вона дала нам життя, але не за більше. Ми помістили її в будинок для людей похилого віку оплачуємо їй там проживання, догляд, харчування, як би нам боляче не було, але ми розуміємо, що наша мама.

КІНЕЦЬ.