Трагедія, що сталася з моїм чоловіком, показала, що в його сім’ї найнормальнішою виявилася його старша сестра, яку я раніше ненавиділа всім серцем. Але тільки завдяки їй мені вдалося не збожеволіти, я і мій син не залишилися на вулиці. Перше враження виявилося дуже оманливим.

У мого чоловіка, який загинув минулого літа, була велика родина: мама, тато, молодший брат та старша сестра. На той момент у мене з живих залишилася тільки старенька бабуся, яка мешкає в селі.

Батьки у мене все життя боролися із зеленим змієм, але в результаті він їх переміг. Поки я навчалася в іншому місті, мама з татом примудрилися допитися до смерті. А перед цим відписали помешкання якомусь сумнівному благодійному фонду. Мені було дев’ятнадцять років, я не знала, що робити. Квартиру вже не повернути.

Довелося переводитися на заочне, влаштовуватися працювати. Добре, що комендант гуртожитку була гарною жінкою і не стала мене виганяти, інакше взагалі не уявляю, як би я зводила кінці з кінцями.

Я працювала у супермаркеті касиром, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він мене помітив, ми обмінялися парою фраз, а потім дочекався мене після роботи та напросився проводити.

Через пів року ми вже подали заяву до РАГСу, бо плід наших стосунків вже штовхався у мене під серцем. Найбільше боялася, як мене прийме сім’я чоловіка.

Мама і тато сприйняли новину про наш шлюб нейтрально, молодший брат тоді закінчував школу, йому було все одно, а ось старша сестра різко висловилася. Сказала, що дитина ще не привід бігти до РАГСу, і що її дурника-брата просто дуже вміло обвели.

Після цих слів до сестри у мене була тільки ненависть, бо вона мене образила. Відповідати я їй тоді не стала, щоб не здатися батькам чоловіка скандалісткою, але всередині все клекотіло.

Весілля справили скромно, просто посиділи після розпису у батьків у гостях. Сестри чоловіка на святі не було, вона була у відрядженні. Для мене це був найкращий подарунок із можливих.

Жити ми стали у квартирі бабусі чоловіка. Вона була однокімнатною, але набагато кращою, ніж моя кімната у гуртожитку. Чоловік працював, я теж тягла до декрету. Паралельно намагалася складати сесію, але останню завалила, мене відрахували.

Коли з’явилась дитина, жити стало важче. Я нічого не встигала, у мене все валилося з рук. Свекруха приходила тільки чаю попити та мудрою порадою нагородити, а допомоги я від неї не чекала. Проте коли приходила сестра чоловіка, то вона допомагала мені з дитиною, і купала її разом зі мною, і показувала, як правильно кутати, як масажувати, як пляшечку давати.

При цьому вона цикала на мене, називала безрукою і казала, що я не мати, а непорозуміння. Було прикро, хотілося її вигнати, але я боялася, що без неї не впораюсь.

Своїх дітей у сестри в її тридцять років не було, але вона, зважаючи на все, вона вдосталь практикувалася на молодших братах. Тому й мене повчала. Жодна її парафія без сварки не обходилася, я теж зривалася, грубила їй, мріяла, щоб вона скоріше пішла, а потім боялася, що вона більше не прийде. Я реально оцінювала свої сили.

Дитині було півтора року, коли із чоловіком сталася трагедія. Він відпочивав із друзями на озері, поліз рятувати п’яного друга, але вони обоє втопилися. Для мене ніби життя скінчилося, я не уявляла, що робити далі. Я навіть похорону не пам’ятаю, після звістки про його смерть і пізнання тіла я взагалі нічого до ладу не пам’ятаю, тільки якісь уривки спогадів.

На дев’ятий день у квартиру прийшла свекруха і сказала, щоб я звільняла квартиру. Виявилося, що нерухомість належала в рівних частках їй, свекру, моєму чоловікові та його молодшому братові. Я про це не знала, не ніколи не ставила ці питання. А тут мене з дитиною просять залишити єдине житло, що є у мене.

– Не поїдеш по-доброму, я сюди когось поселю, подивимося, що ти робитимеш, – попередила мене свекруха і дала три дні на збори.

Чесно, на той момент я бачила для себе лише один вихід – вирушити за чоловіком.

Дитину тільки шкода було, а себе вже ні. Я і так, і так думала, як мені бути, але жодної нормальної думки в голові не з’являлось. Їхати до бабусі у село? Так вона теж п’є, до того ж на що там жити? І куди подіти дитину, щоби вийти на роботу?

Свекруха з молодшим сином з’явилася наприкінці другого дня. Виявилося, що я звільняю квартиру саме для нього. Хлопець вступив до університету, хоче жити окремо.

У цей момент прийшла сестра чоловіка. Я її не кликала, навіть не згадувала її, не до того було.

– Що тут відбувається? – не зрозуміла вона.

Не дивно, що не зрозуміла – я заплакана, речі сяк-так складені по сумках і пакетах, свекруха стоїть, молодший вже по-господарськи оглядається.

Коли їй пояснили, що я звільняю приміщення, вона влаштувала такий скандал. Кричала на матір, що та викидає на вулицю рідного онука та дівчину, яка тільки но втратила чоловіка і не має засобів для існування. Наговорила матері всякого, обклала матом, та теж у боргу не залишилася.

Коли свекруха почала викидувати мої сумки на сходи, сестра сунула мені в руки дитину, взяла під руку і вивела з квартири. Зібрала речі, викликала таксі та відвезла до себе.

– Не плач, поки житимеш у мене, а далі подивимося. Не плач, я тобі сказала! Дитину лякаєш! – заспокоювала вона, коли ми були вже в неї вдома. Вона давно жила окремо від батьків.

І ми із сином живемо у неї досі. Вона нас годує, купує необхідні речі. Сама вона зараз вдома буває рідко, здебільшого мотається у відрядження. Сказала, що до виходу з декрету мене й сина утримуватиме, а як я вийду на роботу, там видно буде.

З родини чоловіка я тільки з нею спілкуюся. Вона з батьками з того дня теж не помирилася, кілька разів чула, що свекруха їй дзвонила, але вона маму послала, сказала, що після її вчинку знати її не хоче.

Я її раніше ненавиділа, а вона мене врятувала, і рятує досі. І мене, і мою дитину. За ці пів року вона стала мені як старша сестра, де треба – втішить, де треба – мізки вправить. Наполягає, щоби пройшла якісь курси, які дозволять працювати з дому, ось шукаю зараз.

КІНЕЦЬ.