Хтось уміє заробляти своїм розумом, хтось звик заробляти гроші руками. Я ж, не маючи великої фізичної сили і не здобувши хорошої освіти, свого часу вирішила поїхати працювати в іншу країну. Так, на заробітки. І, пропрацювавши таким чином цілих 15 років, змогла заробити на житло, поставити на ноги двох дітей і не розлучитися з коханим чоловіком. Крім того, не варто забувати, що ми з ним люди сільські. І не з чуток знаємо, що таке праця.

Коли жити в селі стало дуже важко, я вирішила ризикнути майже всіма грошима, що в нас були на той момент. А які варіанти залишалися? Двоє маленьких дітей, чоловік із хворим серцем, будинок та невелике господарство. Потрібно щось робити, щоби щось вийшло. Але на той час робота за кордоном не була такою популярною, і мені дісталися відмінні умови та зарплата.

Загалом, можна сказати, пощастило. Я бачила багатьох жінок, які хотіли десь влаштуватись, але їм просто не вистачало грошей на довгий час. Тому вони від’їжджали назад ні з чим.

Так ось. Мій син досить швидко став дорослим та самостійним, хоча я, як могла, допомагала йому фінансово. Знайшов собі якусь дівчину і вони поїхали. Так, що ми досі спілкуємося раз на півроку. І це ще непогано. Я думала, буде гірше. А чому? Характер такий. Хоче бути успішним, міським, багатим. Рідне коріння його дратує. Ну та гаразд. Розкажу вам краще про дочку і нових родичів, що з’явилися.

Коли Інна збиралася виходити заміж, мій чоловік розповідав мені про нашого майбутнього зятя. Хлопець непоганий, із міської родини. Але якийсь надто сором’язливий. То був перший раз, коли я повернулася додому. Так би мовити, на відвідання.

Прилетіла я якраз за день до весілля. Але добре знала, де проводитиметься урочиста частина, скільки запрошено гостей тощо. Знала все, а чому? Тому що я платила за банкет . Сторона нареченого відмовилася, свати повідомили, що їм не по кишені платити за свято власного сина, хоча сам ресторан перебував у їхньому місті.

Весільний подарунок у них був — якийсь сервіз чи подібна нісенітниця. Ми з батьком зі свого боку подарували квартиру . У місті, бо Інна хотіла жити з коханим і, мабуть, мала на це повне моральне право. Я нічого не сказала своїм новим родичам: сама розуміла, що зайва копійка є не у всіх. Та й навіщо нам було псувати стосунки? Живемо далі.

Через півтора роки, коли я, природно, ще працювала в Іспанії, донька втішила мене по телефону новинами. Привітала з тим, що я скоро мала стати бабусею. Такі чудові звістки змусили мене приїхати додому знов. Але потім, коли онук уже народився.

Звичайно, я прилетіла не з порожніми руками . Треба було допомогти молодій сім’ї, заразом і не забути про дитину. У мене було дві величезні сумки дитячих речей та іншої нісенітниці для немовлят. У нас вдома це все також, виявляється, було. Але я людина сільська, звідки мені було знати, що там робиться в нашому місті?

А ось мама та тато зятя прийшли з пакетом якихось дешевих іграшок, солодощами та добрим словом. Ну хоч би так. Я дивилася на них і розуміла, що далеко не всі мешканці міста влаштовані у житті. Та що там я. Але моя кума, яку я щодня бачила через екран телефону, і та виглядала краще. Тож, мабуть, головне — зачепитися. А ось де — у місті, селі, іншій країні… Це вже справа десята.

Ну, хоча б за зятя мені соромно не було. Він молодець. Влаштувався на роботу, почав дертися кар’єрними сходами і став майстром своєї справи. Принаймні, так мені про нього розповідала дочка. Та й машину він придбав за власний кошт. Не нову, так. Але ж іномарку і без кредиту. Тож я розуміла: якщо у них не буде сварок через дрібниці, згодом їхня родина стане досить успішною. Потроху, помаленьку. Не все одразу.

Півроку минуло, як я повернулася назовсім. Скучила за чоловіком, у планах було зробити ремонт нашого сільського будинку, та й взагалі, втомилася я. Усіх грошей не заробити, що вже тут вдієш. Та й навіщо вони потрібні у такій кількості?

Звісно, ​​зустрілася з донькою, онуком, зятем. Хотіли ще свати приїхати, але їм не вийшло. Нагадаю, мешкають в одному місті, де й їхній син. Як це взагалі? Ну та гаразд.

А тиждень тому ми домовилися зі сватами разом поїхати до міста, подивитися будматеріали для ремонту. Вони приїжджають до нас, у нас лазня, домашня їжа, чоловік хотів поставити настойку, але не можна — сват за кермом. І це найсмішніше. Чому? Та тому що смачно пообідавши і попрямувавши до міста, сват проґав світлофор на повороті і невдало влетів у високий міський бордюр.

Влетіти влетів, але з кого він почав вимагати половину вартості ремонту після приїзду? Правильно, з мене. Адже я теж з ними їхала. І чоловік ще.

Спершу я подумала, що це жарт і навіть посміялася. Але ні, у цьому питанні батьки зятя були серйозними. Довелося пообіцяти, що за наступної нашої зустрічі все віддам: із собою гроші лише на покупки. Чи варто говорити, що додому ми з чоловіком добиралися на таксі?

Ось таке життя. Начебто думаєш, що все в ній розумієш. Або хоча б небагато. Але ні, іноді трапляються такі непорозуміння — і хоч стій, хоч падай. А син — нормальний працьовитий хлопець. І характер приємний. Але батьки це повний абзац. Найцікавіше, що обидвоє. Знайшли ж якось одне одного, дитину народили. Розповів би хто, я б точно не повірила. Сподіваюся, гени онукові не передадуться від діда з бабусею. А інакше доньці буде ой як несолодко.

КІНЕЦЬ.