Мій син Ігор одружився з Інною чотири роки тому. Одружився він пізно, ми вже переживати почали, що так і лишиться один. За першого знайомства дівчина мені дуже сподобалася. Симпатична, товариська, весела, вона справила на мене гарне враження.

Все змінилося після весілля. Інна та й Ігор стали все сильніше віддалятися від мене. Не подумайте, у життя молодих я не лізу, сварити їх не намагаюся, своїх порядків не встановлюю. Живу взагалі в іншому селі, тож бачимося не часто, раз на 3-4 місяці. Здзвонююся тільки з сином 2-3 рази на тиждень.

У гості до нас вони практично не приїжджають, завжди є якісь причини та відмовки. Натомість до батьків Інни вони готові щовихідних їздити.

У молодих довго не виходило з дітьми. І ось, нарешті Бог допоміг – народилася донька Янаа. Через 8 місяців після її народження Інна знову завагітніла.

Нещодавно вона на тиждень поїхала до міста на УЗД та обстеження. Доглядати онуку попросили мене. Син працює вдень, але часто й уночі на роботу викликають. А онука зараз дуже примхлива, зубки спокою не дають.

Тому я зупинилася у дочки, щоб вона допомагала мені вдень із дитиною. А ночувала у сина, щоб онука у знайомій обстановці спала. Я вже давно на пенсії і, звичайно, мені було важко впоратися з маленькою дитиною. Виникало мільйон запитань, що і як правильно треба робити, як у них все заведено.

Однак Інна після того, як поїхала, так жодного разу мені не зателефонувала. Хоча я і через Ігора передавала, і через її матір, що мені потрібно вирішити з нею деякі питання, які стосуються дитини. Від мене вона слухавку не брала, нібито зайнята весь час. Але ж можна знайти хвилинку за бажання?

Ну гаразд, тиждень минув, Інна повернулася. Ми з онукою були у дочки, тож невістка одразу приїхала до нас. Яна тоді спала, тому вирішили, що вони побудуть у нас, доки син не приїде з роботи і не забере їх.

Дивлюся, Інна все мовчить, розмовляти не хоче, тільки з дочкою моєю спілкується. Не зрозуміла, у чому річ. Але вирішила не нав’язуватися, може, людина втомилася з дороги.

Увечері син забрав їх, і вони поїхали додому.

Через півгодини Ігор приїхав знову зі словами:

– Мамо, що у вас сталося?

Виявляється, коли вони приїхали додому, у Інни почалася істерика. Вона кричала, що я її ігнорую і дивлюся на неї вовком. Нібито вона намагалася розмовляти зі мною, а я у відповідь мовчала. Але ж такого не було!

Мені було дуже прикро. Але я взяла себе в руки, заспокоїлася і вирішила подзвонити невістці, щоб спокійно поговорити з нею і розставити всі крапки над i.

Та та знову не взяла слухавки, передавши через Ігора, що не хоче зі мною розмовляти. Ось як мені реагувати? Як терпіти таке ставлення?

Кілька днів тому їй довелося знову їхати до лікарні. На цей раз у роль няньки Інна покликала своїх батьків. А Ігорові заборонила навіть ненадовго внучку до нас привозити.

Я щиро не розумію, що відбувається. Що Інна намагається показати і довести своєю поведінкою? Можливо, це бурхливі гормони. Але всьому ж має бути межа.

Я нічого не приховую. Описала все точно, як і було. З чоловіком ми завжди намагаємось допомагати сім’ї сина. Ділимося всім, чим можна. Завжди надсилаємо овочі, м’ясо, рибу, ягоди тощо. Повторюся, що свою думку я ніколи не нав’язую, їх не лізу в життя.

Ну ось що ще потрібно? Як мені налагодити стосунки? Тим більше, що дзвонити та принижуватися мені більше не хочеться. Якби не онука, я б так не переживала.

Прикипіла до неї серцем. Хоч іноді бачитись хочу. Тим більше, що не так часто я приїжджаю. А зараз ніби й у доньки ще в гостях, додому поки що не поїхала, але бачитися з Яною нам не дозволяють. Намагалася поговорити із сином, але він лише відповідає:

– Мамо, потерпи. Все налагодиться, і ви обов’язково помиритеся.

Тільки мені від цих слів легше не стає.

КІНЕЦЬ.