Про те, що життя у неї було важке, Тетяна постійно казала своїм подружкам, сидячи літніми вечорами на лавці біля будинку.

Ті тільки посміхалися і хитали головами. Вони мають турботи, дітей, онуків, купу проблем. А в неї…

Яке вже воно важке? Чоловік добре заробляв. П’ять років тому його не стало. Він був старший за Тетяну на десять років, любив її дуже.

Любові у відповідь не було, але ставилася до нього Тетяна добре.

Сама вона працювала лікаркою, заробляла також непогано.

Дочка із зятем та онуками поїхали кудись на заробітки, там і залишилися.

Коли жили поряд, бабуся з ними особливо не няньчилась, а зараз внучки вже великі, одна у десятому класі, інша – у восьмому.

Діти вони відчувають любов бабусь, а її онучки не відчували…

Сама по собі Тетяна жінка непогана, ось тільки самозакоханою була. Цього року пішла на пенсію. Пенсія ще порівняно непогана, заощадження деякі були, але їй все було мало.

Квартира трикімнатна на другому поверсі, вирішила квартирантів пустити.

Зайві гроші ніколи не завадять. Та й люди в квартирі, буде з ким вечорами поговорити…

…– Здрастуйте! – пролунав жіночий голос у слухавці домофона. – Ви квартиру здаєте?

– Так, заходьте! – Тетяна натиснула кнопку.

Зайшла молода жінка:

– Привіт! Мене звуть Олена.

– Мене – Тетяна Василівна. Проходь!

Та зайшла, озирнулася. Судячи з посмішки, залишилася задоволена.

– Ось твоя кімната, – відчинила двері в одну з кімнат, і схаменувшись спитала: – Ти одна?

– Із сином, – жінка винувато подивилася на неї. – Йому чотири роки. Він у садок, який поруч із вашим будинком, ходить.

– З дитиною, кажеш?

– Так, – і так жалісно: – Візьміть нас!

– Чоловіка, звісно ж, нема?

– Ні, – похитала Олена головою.

– А де жила?

– Коли у коледжі вчилася – то в гуртожитку. Потім кімнату орендувала у баби Валі. Її недавно не стало, а її дочка сказала, щоб ми йшли. Дала нам тиждень, а вже три дні минуло…

– А син зараз де?

– В садку.

– А сама, де працюєш?

– У магазині.

– Гаразд, візьму! – погодилася Тетяна Василівна.

– Дякую!

– Платитимеш раз на місяць. Комунальні сама платитиму. Користуватися можеш усім, але щоб після тебе чисто було. Що зламаєте, ти чи твій син, купиш або оплатиш.

– Згодна.

Наступного дня Олена переїхала до Тетяни Василівни. Одразу заплатила гроші. Новосілля відзначати не стали, попили чаю, і квартирантка пішла у садок по свого сина Ярослава.

Хлопчик Тетяні сподобався. Зайшов, привітався. Господиня квартири посміхнулася:

– Як тебе звуть?

– Славко.

– А мене бабуся Тетяна.

– Бабуся Тетяна, – одразу промовив той.

– Ось і познайомились. Ти хочеш їсти?

– Так.

– Ну, ходімо, нагодую тебе.

…Минув тиждень-другий. Тетяна Василівна цілком була задоволена квартирантами, ті – нею. А потім сталося те, що перевернуло їхнє життя.

Той день розпочався як завжди. Олена відправила сина в садок і пішла на роботу.

Тетяна до вечора займалася своїми справами. Чистоту вона любила і завжди старалася, щоб у квартирі було гарно. Глянула на годинник:

– Година скоро вже шоста, а їх немає. Зазвичай, до п’ятої поверталися. Загулялися десь…

І тут на її телефоні заграла мелодія.

– Так, Олено, – одразу відповіла Тетяна.

– Ви хто Олені? – пролунав незнайомий голос.

– Вона у мене на квартирі живе…

– Олена в лікарні. Вона переходила дорогу і не помітила машину. Їй зробили процедури. Зараз вона спить. Стан задовільний.

– Дякую, що подзвонили! – якось машинально сказала Тетяна.

– Окрім вашого номера інші були позначені словом «Робота», тому я й зателефонувала вам. Завтра їй знадобляться деякі речі, халат…

– Я знаю, що треба в лікарню.

– Принесіть будь ласка! Схоже, дівчина інших родичів не має.

– Родичів, – посміхнулася Тетяна і раптом стрепенулася. – А Славко де? В садку?

Вона почала квапливо збиратися.

Вихователька стояла на майданчику і нервово озиралася. Поруч із нею стояв лише один вихованець, що розгублено дивився у бік воріт. Побачивши жінку, що наближається, він гукнув:

– Бабуся Тетяна! – і кинувся до неї.

Вона обійняла хлопця, погладила по голові. Підійшла вихователька:

– Ви хто дитині?

– Вони в мене живуть, – і пошепки додала: – Його мама в лікарню потрапила.

– О, Боже!

Жінка уважно подивилася на Тетяну, на обличчі промайнула посмішка.

– Ви ж у нас в поліклініці працювали?

– Так, зараз уже на пенсії.

– Я свою дочку до вас приводила, коли вона була маленькою, – кивнула головою. – Добре, я пішла.

– Бабусю, Тетяно, а де мама? – спитав хлопчик, коли вони вийшли за ворота.

– Славко, твоя мама заслабла. Вона зараз у лікарні.

– Їй процедури роблять?

– Так, – ствердно кивнула головою бабуся і одразу додала: – Ходімо в магазин зайдемо, чогось смачненького купимо.

– Цукерок?

– Купимо.

Весь вечір няньчилася Тетяна Василівна з хлопцем. Начебто зовсім чужий, але так радісно на душі. Дочка надто самостійною була й онуки обидві в маму.

Тетяна рідко з ними бачилася, коли вони тут жили, а коли поїхали… Так і минуло життя без онуків.

І раптом цей Славко. Називає бабусею, все розуміє, слухається, а йому всього чотири роки.

Вона вклала його спати. Приготувала йому одяг у садок і лягла сама.

Прокинулася наступного дня через те, що наснилася, як вона кашу варить. Розплющила очі:

– Так може він каші захоче?

Встала, швидко вмилася і почала манну кашу варити. Не надто густу, цукру додала й дрібку солі. Наприкінці масла поклала й кришкою накрила.

Тут мелодія на телефоні заграла.

– Тітко Тетяно, а де Славко? – пролунав тривожний голос її квартирантки.

– Олено, у мене він. Не хвилюйся! Зараз відправлю в садок і до тебе прийду.

– Спасибі вам!

– Як у тебе справи?

– Лікар сказав, що все пройде і через тиждень випишуть.

– Не переймайся! Тиждень я посиджу зі Славком. Відпочивай! Піду твого сина будити.

Вона відправила хлопця у садок і почала у лікарню до своєї квартирантки збиратися. Начебто, яке їй діло до цього? Хто вона їй? Але щось усередині так ніби наставляло:

– В біду ж потрапили люди. Допоможи!

Вона в шафі квартирантки дещо знайшла, дещо в магазині підкупила. Зібрала все необхідне.

Жінка зайшла у палату. Сіла на стілець біля ліжка:

– Доброго дня, Олено!

– Здрастуйте, тітко Тетяно!

– Як ти?

– Краще вже.

– Що трапилося?

– Дорогу переходила, – на очах з’явилися сльози. – Машина звідкись вискочила. Отямилася вже тут.

– Винен, хто?

– Не знаю.

– Гаразд! Я тобі тут речі принесла. У тебе трохи в шафі попоралася. Тут продукти! У вас у коридорі холодильник стоїть, – вона вийняла з кишені ручку й блокнот. – Що можна тут залишу, інше туди віднесу.

– Тітко Тетяно, дякую вам!

– Давай одужуй! Завтра субота разом із твоїм сином прийду.

Клопіткий день видався: садок, лікарня, знову садок. Давно вже такого не було, а якщо чесно, ніколи такого не було – дочка із зятем самі з дітьми справлялися.

Наступного дня Тетяна Василівна разом із Славком у лікарню прийшла. Олена вже сиділа на ліжку.

– Мамо! – кинувся до неї син. – Тобі недобре?

– Все добре, синочку! Як у тебе справи?

– Ми з бабусею, тобі гостинці принесли.

– Здрастуйте, тітко Тетяно! – усміхнулася Олена, потім вийняла з кишені гроші. – Візьміть!

– Звідки в тебе гроші?

– Вчора приходили той водій. Вирішили примиритися.

– І скільки ти взяла з нього? – поцікавилася Тетяна Василівна.

– Він пʼятдесят тисяч дав.

– Брала б більше. Аж раптом, щось не так зі здоров’ям буде?

– У нього більше не було, – Олена загадково посміхнулася. – І чоловік такий добрий і гарний.

– Ну дивись! Тобі вирішувати.

– Тітко Тетяно, ви з сином моїм на цей час побудете.

– Куди ж мені подітися, – на обличчі жінки з’явилася ніжна усмішка. – Він мене бабусею вважає.

Через тиждень Олену виписали з лікарні. За цей тиждень чужа бабуся стала для Славка своєї. Весь вільний час разом були.

А через місяць її квартирантка прийшла з чоловіком і оголосила, що виходить заміж!

А нареченим виявився той самий водій!

Ще через місяць справили весілля, і квартирантка разом із сином переїхала до чоловіка.

А до Тетяни Василівни на два тижні приїхали онуки.

Як же ж їм сподобалося!

Навіть не думали дівчатка, що в них така хороша бабуся…

КІНЕЦЬ.