Чоловік вирішив, що якщо я зараз перебуваю в декреті, то я не втомлююся, і у відпустку мені не треба. Це ж так легко – цілими днями крутитися з дитиною і встигати все по дому. Навіщо мені у відпустку? А ось чоловік працює, він втомлюється, тож разом зі своїми батьками поїхав відпочивати. Ось він здивується, коли повернеться, а вдома нікого нема.

Я одружена п’ять років, з них вже два роки перебуваю в декретній відпустці з дочкою. Коли я працювала, у нас із чоловіком не було жодних розбіжностей, жили мирно та спокійно.

І домашній клопіт разом ділили, і відпочивати разом їздили. Навіть свекри здавалися адекватними людьми, бо поводилися нормально, вони не вважили мене загарбницею.

Ідучи в декрет, я була спокійна, чоловік обіцяв у всьому мені допомагати, підтримувати, а в мене не було підстав йому не довіряти.

Раніше мені ніколи не доводилося його вмовляти щось зробити по дому. Якщо він бачив, що стоїть посуд у раковині, він просто брав її та мив.

Білизна брудна у кошику лежить – взяв і завантажив машинку. Хліб скінчився – пішов і купив. Чоловік і приготувати сам міг без проблем, і підлогу помити, і попіклуватись про мене, коли я погано почуваюся.

Коли я чекала дитину він був дуже дбайливий та уважний. Багато завдань взяв виключно у свої руки, щоб я не перенапружувалася.

Я була щаслива, що такий чоловік дістався мені, але подруги попереджали, що декрет чоловіків змінює. Я в це не вірила, думала, що просто із заздрощів так кажуть, чи особисто їм не пощастило з чоловіками.

Але пророцтва подруг справдилися. Після появи дитини допомога чоловіка почала плавно скочувати до нуля. Вже й посуд він мив, коли я про це попрошу, і в магазин ходив за таким же принципом, а посидіти з дитиною взагалі було для нього подвигом.

Мені такі зміни не подобалися, я запитала, чому він став поводитися таким огидним чином.

– Ну раніше ми удвох працювали, а тепер ти у відпустці з дитиною. А виходить, що я після роботи маю ще й вдома працювати, – закотив очі чоловік, пояснюючи мені, на його погляд, очевидні речі.

У відпустці! Та дуже сумнівна відпустка, треба сказати. Мабуть, чоловік думав, що я до обіду сплю, потім приймаю ванну, п’ю філіжанку кави, а дочка весь цей час тихо-мирно сопить собі в ліжечку, і нічого їй від мене не треба. А домашніми справами я не займаюся, бо мені дуже подобається, коли вдома закінчується чистий посуд, білизна кисне в машинці половину дня, а на кухні засихає надкушене мною яблуко.

Довелося пояснювати чоловікові, що між словом декрет і відпустка лежить глибока прірва. Це радше лікарняним можна назвати, бо не знаю я людей, які чекали на закінчення відпустки, а от тих, хто з нетерпінням чекав, коли скінчиться лікарняний, знаю.

Чоловік начебто перейнявся, все зрозумів. Принаймні почав робити менш страждальне обличчя, коли я просила його щось зробити, чимось мені допомогти. Але виявилось, що мені здавалося.

У перший рік декрету відпустку чоловіка ми провели на дачі у його батьків. Ми з донькою дихали свіжим повітрям, я допомагала свекрусі, чим могла, а чоловік із батьком займалися будівництвом лазні на ділянці. Не назву це відпусткою мрії, але зміна кадрів і природа зробили свою справу – я хоч трохи струснулась від рутини. До того ж мама чоловіка частенько брала внучку повозитися, що теж було чудовою можливістю трохи перемикнутися, нехай навіть і на обробку грядок.

Я думала, що цього року знову поїдемо до свекра на дачу. Мої батьки живуть далеко, чоловік до них не поїде, а я одна з дитиною не ризикну їхати, там ще й із пересадками треба. Але виявилося, що у всіх інші плани на відпустку.

Про те, що чоловік їде, я дізналася, коли він почав збирати валізу. Це мене дуже здивувало, бо по роботі він у відрядження не їздить, а тут якісь збори намітились.

– Я у відпустку збираюся, – спокійно відповів чоловік і продовжив своє заняття.

– В сенсі – у відпустку? – застигла я. – А чому мені нічого не сказав? Мені ж треба речі випрати, прасувати щось, це ж не п’ять хвилин робиться!

– То пери, прасуй, хто тобі заважає? – здивувався чоловік, не відриваючись від зборів.

– А коли від’їзд? – У моїй голові вже крутилися списки необхідних речей.

– Я їду завтра з ранку, автобус по обіді, але поки до батьків доїду, поки ми дістанемося автовокзалу… Краще час із запасом брати.

У мене не одразу склалася мозаїка, але таки склалася.

– Стривай… Ти їдеш з батьками, а ми з донькою?

– Вдома залишаєтеся. Ми їдемо в санаторій відпочити, а це далеко, для маленької дитини небезпечно.

– Але я теж хочу у відпустку!

– Навіщо? Ти й так у відпустці цілими днями вдома. Коли втомитися встигла? – посміхнувся чоловік.

Цього вечора я з ним більше не розмовляла, а на ранок він поїхав. Пояснювати чоловікові, що він вчинив як свинота, я не стала. Якщо не дурень, то сам здогадається, а якщо дурень, то нам не по дорозі.

Я зібрала свої речі, речі дочки, зателефонувала татові та попросила у вихідні приїхати та забрати нас. Чоловіку про це я говорити теж не стала, йому, зважаючи на все, і справи ніякої немає.

Житиму поки що у батьків. Одумається чоловік, зрозуміє, що зробив, помиримось і все повернеться на місця. А якщо не схаменеться, то буде розлучення з усіма тяготами.

КІНЕЦЬ.