Зараз ми з чоловіком зовсім немолоді люди – пенсіонери.

Коли обоє працювали, то встигли отримати квартиру від держави, і потім своїми силами відклали гроші на те, щоб доплатити, і розміняти її на великий заміський будинок, це була наша найбільша мрія на той час.

Робили ми це з розрахунком на те, щоб можна було в старості поратися на городі, і, звичайно ж, щоб діти з онуками частіше до нас приїжджали, а я пригощала їх свіжими овочами та фруктами.

Я думаю, що кожна людина розуміє, що мати у власниці хороший будинок, набагато краще за квартиру в місті.

Так і вийшло, як ми планували: ми з чоловіком довели до розуму свою ділянку, і тепер у нас полюбляють гостювати син з дочкою з сім’ями.

Приїжджають вони до нас на вихідні та на канікули зі своїми сім’ями: засмагають, паряться в лазні та смажать шашлики, вони усі дуже люблять у нас відпочивати.

З городом вони особливо не допомагають, їм то не цікаво – діти кажуть, що зараз можна все купити в магазині, і що це буде дешевше і простіше, ніж витрачати час і гроші на розсаду.

Але коли приходить час збору врожаю, або коли я закінчую робити консервацію, то діти відразу ж злітаються на все готовеньке. Але Бог з ним – з допомогою, аби їм було добре, ми якось самі звикли з усім справлятися.

Ми з чоловіком поки і самі подбати про свою ділянку можемо, і нас не особливо зачіпає те, що діти не хочуть брати участі в роботі на грядках, ми й не просили у них, адже бачили, що бажання не мають.

Мене набагато більше образило те, що я нещодавно почула в розмові між донькою та зятем своїм: коли вони не знали, що я поруч, то почали обговорювати майбутній спадок – наш будинок.

Дочка говорила своєму чоловікові, що хоче його в майбутньому якнайшвидше продати, і вкласти гроші в покупку квартири для себе і своїх дітей.

Зятю подобалася дуже така розмова, він з радістю їй підтакував, і говорив, що у нього є знайомий ріелтор, який може допомогти з цією справою. Пропонував їй вговорювати нас з батьком на ремонт, щоб потім можна було продати її частку спадщини дорожче.

Ці слова були для мене особливо неприємними, адже вони звучали від такої рідної людини для нас.

Адже виходить, що замість того, щоб працювати, і заробляти на власне житло, адже зараз вони живуть в орендованій студії, наша дочка чекає не дочекається, коли нас з батьком не стане.

Ми з чоловіком уже давно вмовляємо доньку з зятем взяти кредит, але вони не хочуть, кажуть, що не на часі, не справляться з цим, часи важкі, не такі, як були колись.

Тепер хоч зрозуміло чому – вичікують, поки наш будинок звільниться самими ж нами.

В голові не вкладається, як можна бути такою цинічною людиною щодо власних батьків. Невже через бажання отримати все на халяву гроші за нашу хату, можна бажати самого найгіршого власним батькам?

Не віриться, що це наша рідна дитина, та ще й донечка власна. Хочу про все розповісти чоловікові, але боюся – раптом у нього від таких новин зовсім пробаде бажання щось робити в цьому домі. Дуже боюся, щоб не розчарувався він.

Хочу подумати про те, щоб залишити все в спадок синові, хоч він у нас людина хороша, і є надія на те, що допоможе нам з батьком в старості. Дочці та зятеві я тепер не можу довіряти, та розмова все ніяк не виходить з моєї голови.

Як би ви вчинили на моєму місці? Доньці я так і не розповіла, що чула їхню розмову з зятем.

Намагаюся тепер поменше з ними спілкуватися. Навіть телефон не беру, коли бачу, що донька до мене телефонує. Мій чоловік постійно запитує мене, що ж сталося, а я все не знаю, як йому сказати правду.

Чи варто довіряти тепер рідній дитині, коли вона вже зараз хоче нашу хату?

КІНЕЦЬ.