Свекруха “грає” комедію зі сльозами, серцевими нападами та краплями від них вже третій тиждень. Причина в тому, що ми з чоловіком повернулися до рідного міста і хочемо жити у квартирі, яка належить моєму чоловікові. До цього багато років квартира здавалася і гроші з оренди йшли свекрусі, а тепер лавочка закривається.

Ми з чоловіком почали зустрічатись ще в університеті. Почуття були сильними, взаємними, тому ми розписалися наступного дня після отримання дипломів. Пишне весілля вирішили не робити – з мого боку залишилася тільки далека рідня, з якою я до ладу не спілкуюся, з боку чоловіка – мама, яка не зазнала ентузіазму від повідомлення про весілля, і тітка, що живе на іншому кінці країни.

Перші два місяці жили зі свекрухою. Чоловік має свою квартиру від батька, але вона довгий час здавалася. Ось і на момент нашого весілля там ще жили люди, договір з якими минув лише через пів року.

– Незручно якось їх виселяти, у людей дитина. Вони ще й справно платять. Нехай доживуть до кінця терміну, а там вирішимо. Ви ж поки що й у мене можете пожити, – вмовила нас свекруха.

Пів року – термін невеликий, тому було вирішено, що не зриватимемо людей з місця. Зі свекрухою ми нормально уживалися два місяці, а потім чоловікові запропонували хорошу роботу за кордоном. Ми вирішили, що тут нас нічого не тримає, бо і в нього, і в мене на той момент робота була така собі.

Ми зібрали дрібнички та за тиждень вже розпаковували речі в Польщі. Там я теж знайшла собі роботу, у чоловіка все було як і обіцяно. Свекруха залишилася при своєму – квартира продовжувала здаватись, бо ми провели у Польщі цілих п’ять років.

Але коли у чоловіка закінчився контракт, йому запропонували менш вигідні умови, заради яких залишатися працювати за кордоном безглуздо. Тому ми вкотре зібрали речі, але вже для того, щоб повернутися додому.

Свекруха нас зустріла медовою усмішкою, яка трималася на її обличчі рівно доти, доки вона не дізналася, що ми плануємо таки зайняти квартиру, яка за законом належить моєму чоловікові. Тут обличчя знатно перекосило, коли вона зрозуміла, що джерело доходу випливає з рук.

– Ось навіщо так поспішати? Там квартира у старому будинку, кімнати маленькі. Вам би про нову квартиру замислитись. Зараз стільки розкішних варіантів з гарним плануванням. Можете іпотеку взяти, ви ще молоді.

– Ми про це думали. Ось в’їдемо у свою квартиру, освоїмося в місті, роботу знайдемо і тоді вирішимо.

– А чого б вам у мене поки не пожити? Ми ж вже з вами жили разом, чудово порозумілися, навіть не посварилися жодного разу.

Ми спробували пояснити мамі чоловіка, що, по-перше, ми тоді жили лише два місяці, по-друге, за минулі п’ять років ми з чоловіком вже подорослішали, придбали свої сімейні звички, і жити з мамою під одним дахом немає жодного бажання. Не тому, що вона якась погана, просто окрема сім’я має жити окремо.

– А я на що житиму, якщо ви у квартиру в’їдете? Ви ж не будете мені по десять тисяч щомісячно платити? – обурено заявила свекруха.

Звичайно не будемо, нам роботу треба шукати. До того ж з якої радості ми маємо їй щось платити? Вона ще молода жінка, їй лише трохи за п’ятдесят. Не інвалід, не хворіє, дітьми-онуками не обмежена. З якої радості хтось повинен її утримувати?

Я розумію, коли чоловік навчався в університеті, там треба було за навчання платити, оренда квартири була гарною підмогою.

Хоча чоловік ще сам підробляв. Але наступні п’ять років свекруха просто забирала собі гроші, і їй ніхто нічого не говорив. Хоча ми з таким самим успіхом могли здавати квартиру чоловіка, а гроші відкладати на іпотеку. Вже кругленька сума зібралася б.

З мешканцями вже домовилися, що вони за півтора місяця з’їдуть. Ми ж поки що живемо у свекрухи, але здається, що незабаром самі кудись переїдемо, бо це вже просто неможливо.

Мама чоловіка займається конкретним психологічним насильством – постійні сльози, істерики, у квартирі дихати неможливо від корвалолу та якихось інших ліків. Швидка допомога нашу адресу незабаром у чорний список занесе, бо їздять вони до нас через день, адже свекруха посилено симулює серцеві напади та інші хвороби.

Дуже пощастило, що чоловік на це все не ведеться, він чудово бачить, що на його мамі можна ще не одне поле зорати, як би вона не “грала”. І своє рішення він змінювати не збирається – ми житимемо у його квартирі.

Швидше б вже минули півтора місяця і мешканці з’їхали. Ми ще спочатку думали, що не одразу туди переїдемо, адже треба буде ремонт зробити, але вже поміняли рішення – переїжджаємо одразу ж, а з ремонтом вже по ходу розберемося.

Слава богу, що я вже знайшла роботу, бо мені не доводиться цілими днями вислуховувати скиглення мами чоловіка. Лише на цьому й тримаюся зараз.

КІНЕЦЬ.