Син, дочка і ще інші родичі, скинулися на мій день народження і подарували вишиванку, про яку я давно мріяла. Але я впевнена, що коштує вона “копійки”, бо це не ручна робота, а машинна. Ми з чоловіком все життя відкладали, економили, щоб дітям помагати. І до машини дочки доклалися і до ремонту сина і навіть деякі меблі купили. І ось таку віддачу отримали. Навіть соромно комусь сказати. Червоними і чорними нитками… та я кольорову, веселу хотіла. Хай їм грець!

Зі своїм чоловіком Михайлом, ми стали на рушничок щастя, коли нам було по двадцять.

З допомогою батьків ми купили гарний будинок в сусідньому селі, облаштувавшись, розпочали своє сімейне життя.

Я вже в той час була при надії, і після переїзду у власну оселю, через чотири місяці, у нас народилась донечка Галина, а через три роки і син Іванко.

Чоловік тоді працював начальником поїзда, а я продавцем у сільській крамничці. Жили ми у достатку, наші діти мале все необхідне на той час для нормального життя і навчання.

Та коли той час так швидко промайнув, як не встигли ми помітити як обидвоє наших дітей вже дорослі і мають вже свої сім’ї і дітей.

Так з нашою допомогою наші діти обидвоє живуть у місті. До нас навідуються час від часу на вихідні.

Старша наша внучка від дочки вже працює перекладачем на сайті, заробляє більше від батьків. А у сина діти ще школярі.

Часто буває таке, що ми ще й досі підкидаємо нашим дітям кошти. То дочка машину придбала, а грошей не вистарчало, а нам пенсіонерам, вже нічого такого і не потрібно.

Для їжі майже все домашнє, а речі не купляємо нові, нам якби ті зносити що в нас вже є. Тому ми наші пенсії і зарплати, адже ми ще двоє працюємо, відкладаємо для наших дітей.

Недавно син ремонти робив, то йому ми допомогли і на ремонт і на придбання деяких меблів. А тут і нічого дивного, за кого нам ще дбати, як не за власних дітей.

Тай думаємо, всяке в старості може трапитись, можливо, нам і їхня підтримка знадобиться, буде приємніше їм про нас подбати.

Та після випадку цими вихідними я вже почала в тому сумніватись.

Ох і засмутили мене діти, ніколи і не змогла подумати, що діти мені зашкодують грошей на пристойний подарунок.

Цими вихідними я святкувала свій ювілей, п’ятдесят п’ять років, свято гучне не робила. Так, свати і діти, тай ще й чоловіка сестра приїхала.

Думала дочка і невістка приїдуть і допоможуть мені з організацією свята. Та в кожної була своя відмазка. Невістка не змогла приїхати раніше через роботу.

А дочка сказала, що себе погано почувала зранку. На внучку я надій і не покладала, та вихована в “тепличних умовах” і крім клацання на комп’ютері більш нічого не вміє.

Дочка до сьогодні їй їсти готує, хоч дівці вже дев’ятнадцять.

Та я впоралась, прийшла сусідка із дочкою і мені трохи допомогли.

Дочка мене питала напередодні, який подарунок я б хотіла. Тай я сказала що вже давно мрію про гарну вишиванку, адже моя ще з молодих років, вже трохи тіснувата на мене.

Син правда, про подарунок нічого не розпитував. Та скільки ж ця вишиванка коштувала? Що вони всі подарували мені один подарунок.

Вишиванка не ручної роботи, а машинна вишивка. Така простенька, вишита червоно-чорними нитками. Сказати, що мені сподобалось, не можу хоч би як хотіла.

Я хотіла якусь веселу, в багато кольорів. А ця така трохи сумненька, якраз під мій теперішній настрій.

Видно, що діти мої поскупились мені з подарунком. І це після того, скільки я їм коштів передавала. А тепер сиджу і думаю, що я роблю не так?

У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

КІНЕЦЬ.