Якщо чесно, мені не дуже щастило в особистому житті. Подружки давно заміжні, пишаються своїми милими малюками і діляться одна з одною рецептами, а я у свої 27 все ще в активному пошуку.

Старші члени сім’ї і добрі сусідки пенсійного віку щиро вважають своїм обов’язком запитати, коли я вийду заміж і натякають, що годинник цокає.

Я б і хотіла змінити ситуацію, але зустрічатися з першим, хто трапився, а тим більше жити з ним зовсім не хотілося. Якось я пішла зі своїм колективом на новорічний корпоратив. Вечір вийшов дуже веселим. Було багато конкурсів. Ми багато співали, пили та танцювали, загалом свято вдалося.

Напевно, того вечора міцнго було забагато, бо вранці, коли я прокинулася, перше, що побачила, був халат Миколая та його ж борода, що лежали на кріслі. І посох поруч.

Виявилося, Ііван, який підробляв на нашому корпоративі, вирішив проводити мене додому. І лишився.

Незвичайне знайомство поступово переросло у яскравий роман. Вже через два місяці мені здавалося, що я нарешті зустріла того самого, єдиного і найкращого чоловіка.

Звичайно, ми вирішили жити разом, адже розлучатися одне з одним зовсім не хотілося. Тоді ми обоє жили з батьками, тому Іван запропонував знайти для нас гарну квартиру.

Буквально через тиждень мій коханий, широко посміхаючись, сказав, що знайшов чудове житло неподалік моєї роботи, щоб вранці я могла поспати довше.

Мене трохи збентежила ціна оренди, яку треба було платити за стару хрущовку без ремонту. Дорогувато, звичайно, але Іва старався, дбав про мене. Звісно, ​​я погодилася, і ми переїхали.

З початку спільного життя ми вирішили всі витрати ділити порівну. Мені здавалося, що це справедливо.

Все частіше ми почали говорити про майбутнє, планували одружитися та створити дружну сімʼю. Іван сказав, що весілля нам не потрібне, немає сенсу викидати гроші на вітер.

Набагато важливіше зібрати гроші на перший внесок на житло, щоб наші майбутні діти не поневірялися разом з нами по орендованих квартирах.

Я дуже пишалася тим, що мій коханий вже зараз дбає про майбутнє сім’ї, і щосили намагалася йому в цьому допомогти.

Жили ми на мою зарплату, а Івана зарплату відкладали. Щомісяця я віддавала йому половину суми на оренду житла, купувала продукти та одяг. Навіть іноді виходило трохи відкласти, і я раділа, що наша мрія стала ще ближче.

Чи варто говорити, що жили ми в режимі суворої економії і нічого зайвого купувати собі не дозволяли.

Якось Іван не прийшов додому ночувати. Я збoжеволіла від занепокоєння, багато разів дзвонила йому, але його телефон був недоступний. Шукала його у друзів та батьків, але ніхто не знав, куди він зник.

Через два дні після зникнення Івана у двері зателефонували двоє чоловіків у строгих костюмах. Виявилося, що це судові пристави, які шукають мого громадянського чоловіка. Вони показали документи, в яких йшлося про те, що Іван взяв великий кредит у банку, який не повертає.

Я нічого не розуміла. А потім згадала про гроші, які понад два роки ми відкладали на квартиру. Вирішила знайти номер рахунку, на якому лежать відкладені гроші, щоб сплатити заборгованість за кредитом.

Усі його документи лежали у великій папці, яку я ніколи не відкривала. Жодних банківських документів я не знайшла, зате виявила дарчу на квартиру, в якій ми разом жили, на ім’я Івана.

З дарчою поїхала до батьків Івана, щоб нарешті зрозуміти, що відбувається. Виявилося, що два роки поспіль я оплачувала половину суми оренди за квартиру, яку бабуся подарувала Івану ще 5 років тому.

Чоловік, з яким я мріяла створити сім’ю – ігроман, який жив за мій рахунок і а свою зарплату спускав на це. Батькам брехав, що це у минулому, але, мабуть, знову взявся до старого.

Мені було дуже боляче і прикро, що все, у що я вірила і про що мріяла весь цей час, виявилося брехнею. Батьки Івана говорили, що він просто хвopий, що я маю його пробачити, що йому зараз потрібна допомога та підтримка. Але я не хочу його бачити, адже людини, яку щиро любила, не було. Я вигадала її сама.

КІНЕЦЬ.