Христина народилася в багатодітній сім’ї. Була старшою серед трьох дочок, тому змалку привчилася до самостійності і відповідальності. Жили в селі, роботи завжди було багато.

Та Христина ніколи не скаржилася на життя. Всю роботу по дому вона завжди виконувала без зайвих нарікань. По іншому і бути не могло, адже вона – старша.

Мама дякувала Богу за таку дочку, яка була підтримкою у всьому. З навчанням у неї теж не було проблем, школу закінчила з золотою медаллю, ще й молодшим сестрам завжди допомагала.

– Не дитина, а золото, – нахвалювали матері старшу дочку сусіди. Завжди привітна, з кожним привітається, допоможе при нагоді.

Христина завжди любила мріяти. Та не просто мріяти, ставити перед собою мету і вперто йти до неї. Після школи задумала вона в інститут поступати. Мама дуже хвилювалася з цієї причини, бо грошей, щоб допомогти, зовсім не було.

Христина нічого нікому не сказавши, поїхала до обласного центру в університет екзамени здавати. І поступила, комісія була вражена знаннями цієї простої дівчинки з села.

Професор з приймальної комісії запитав дівчину, для чого їй вища освіта. На що та твердо і впевнено відповіла:

– Щоб сім’ї допомогти. Важко нам усім. А я в «люди виб’юсь», усім допоможу.

Професор за все своє життя не чув щирішого і безпосереднішого зізнання, тому запам’ятав дівчину і потім, під час навчання, всіляко підтримував і допомагав.

В Христини було дві найбільші мрії: повернути татові його перстень, який він продав родичу, коли в сім’ї зовсім грошей не було. І подарувати мамі путівку на море. Мама за все своє життя з села практично не виїжджала, моря ніколи не бачила. Але коли чула про нього, лише мрійливо зупинялася в задумі.

Під час навчання в університеті Христина в батьків грошей не брала, отримувала стипендію, підробляла, все зароблене в село відправляла.

І ось вона уже майже назбирала всю необхідну суму на перстень, домовилася з родичем, що відкупить його, мріяла подарувати батькові на його день народження. Уявляла, яким сюрпризом це буде для нього. Цей перстень був для батька особливим – золота печатка, подарована йому батьками на весілля.

Христина якраз здавала останній екзамен. Її покликали в деканат, сказали, що це терміново. Поки бігла, в душі було недобре передчуття.

– Тата більше немає, – це все, що мама спромоглася сказати їй.

Відтоді тягар піклування про сім’ю ще більше ляг на плечі дівчини. Вона і не мусила це робити, але інакше не могла.

На наступне літо вона все ж таки втілила свою мрію, її мама вперше за 55 років побачила море.

– Яке ж воно велике і безкрає, донечко. Яка ж я вдячна тобі.

– Не більше, ніж моя любов до тебе, матусю, – посміхнулася Христина.

КІНЕЦЬ.