Усю ніч лив дощ. Блискавка блищала і грім гримів так, що не давав заснути.

Чоловік спав хоч би що, а Світлана всю ніч прокрутилася без сну.

Що вона тільки не робила. Накривалася ковдрою і подушкою, як завжди, якщо Олексій дуже сопів.

Але тоді кішка починала шукати її, теж залазячи під подушку. Чи то від грози, чи погратися…

Над ранок темна грозова хмара пішла, і визирнуло сонце.

Гілки яблуні мірно погойдувалися за вікном під пташиний спів і пурхання. І підставляли блискуче мокре листя ніжним ранковим променям.

Світлана обійняла чоловіка… І ось що зовсім несподівано, вона заснула!

За сніданком обговорювали дощ.

-На городі від дощу похилилися кущики картоплі. Та й огірки все ніяк не хочуть рости, хоча начебто вже зав’язалися, – сказала Світлана.

Чи то спека, чи що не вистачає їм, ну дивно звичайно, чому?

Сусіди он вже огірки їдять, і солять, і на зиму закривають!

-Та й ну їх ті огірки! Виростуть! – Олексій збивав вершки, а Світлана мазала шматки кексу їхнім улюбленим абрикосовим варенням. – Я ось сон бачив сьогодні! Він мені вже не вперше сниться, все забуваю тобі розповісти, – раптом сказав він.

Ти й не уявляєш, який сон дивний! – почав він. – Наче ми з тобою живемо в якомусь зовсім іншому будинку. У нас такі оксамитові дивани. Ну не бордові, а такі… Малинові, чи що… І килим на підлозі нереально гарний. Кольору морської хвилі, або смарагдовий… Ні, морської хвилі все-таки.

І такі стіни дивні. Вони віддаляються, коли до них підходиш. І їх можна розсунути, як двері, і вийти в сад…

-Ну так, а можна не в сад, а в місто, мене це так здивувало, – продовжила Світлана, облизавши ложку з варенням. – Може ще варення дістати, ти будеш?

-Ні, Світлано, я каву п’ю з кексами і все, вже твоєї яєчні з беконом і з помідорами наївся. Обідатимемо пізно, я траву косити зараз піду, доки дощу нема. Ти почекай зі своєю їжею… Я не зрозумів, а що ти ото зараз сказала?! За місто щось!

-Ти щавель знову не скоси мені! Вже двічі покосив, приходжу на суп нарвати, а нема! Скосив! А я ж попереджала тебе! Під старою смородиною м’ята росте, а віддалік – щавель. Не бачити тепер нам супу щавлевого довго, поки наросте.

-Та відчепись ти зі своїм щавлем, він на ринку копійки коштує. Скільки тобі цього щавлю треба на суп, я поїду і куплю. От бурчить і бурчить! Раніше ти так на мене не сварилася.

-Ну, згадав теж, раніше… Раніше я була молода, що мені було про щавель думати. Та й ти нічого не забував раніше.

-Я тобі не про це хочу сказати, а ти не даєш. Ти звідки знаєш, що у моєму сні було?

-Та я не знаю нічого про твій сон. Це мені так снилося! Дивани оксамитові малинові, вікна з кольоровим склом. А потім стіна розсунулася, і ми з тобою у вечірнє місто вийшли. А там народу гуляє стільки! І скрізь вогні, музика. Тільки знаєш, місто дуже дивне, старовинне ніби. Якісь будинки кам’яні довкола взагалі незрозуміло. Ми пили щось смачне з великих кухлів, а потім…

Світлана раптом глянула на чоловіка й замовкла.

Олексій дивився на Світлану з широко відкритими очима:

-Точно, вікна з кольоровим склом були, та як же це…

Тут Світлана раптом скочила, показуючи пальцем на плиту:

-Кава, кава біжить, вимикай!

-Ох, плиту тепер мити! Сон, сон, за справи час братися!

Він налив каву, мовчки ковтнув, глянув на дружину:

-Ні, ну дивно, що це таке? Так не буває! Я це також бачив. І місто старовинне, і люди там зустрічалися знайомі. Навіть зараз їхні обличчя пам’ятаю! Так, пили із великих кухлів, а потім ми спустилися до моря. Так, це море було. Тихі хвилі, шурхіт, набігали на пісок, а зірки плавали в темній воді. І я взяв тебе за…

-За руку, і сказав:

-Ти бачиш, ми завжди були і будемо разом. Це просто картинка довкола змінюється, а суть залишається вічною, зрозуміла?

-Так, я так сказав, тільки це не мої слова були. Вони у мене самі в голові з’явилися, уявляєш?

-Напевно, це знак, що мені з тобою не одне життя, а вічно жити доведеться! І в минулому житті ми жили з тобою. І в майбутньому житимемо разом. І нічого іншого не дано.

-Та ну? Ти що, не рада цьому? Ах ти, Світлано!

Все, я косити пішов, бо Даринка онуків привезти збиралася.

Світлана подивилася у вікно:

-Та он вони, внуки наші! Не встиг ти покосити, розповідав все сон свій.

Дмитрик і Оленка забігли в хату з криками:

-Бабуся, дідусю, ми на два тижні приїхали! А ми в ліс підемо? А шашлик смажитимемо? А в доміно грати будемо?

Оленка підійшла і обійняла Світлану:

-Бабуся, ти така м’яка. Я тебе люблю. Будемо ляльці одяг в’язати?

Заусміхалася Світлана, одразу помолодшала. Підвела голову – чоловік на неї такими закоханими очима дивиться. Ну прямо, як раніше…

І справді, нехай так все буде завжди, більшого щастя просто не буває…

Що залишиться тому, хто любив тільки зовнішність?

Час забере в нього все…

Тому ж, хто Душею своєю любив Душу, належить знаходити любов свою знову і знову!

Один сон на двох і одне життя на двох і назавжди…