Олена машинально хитала ногою, бездумно дивлячись в екран ноутбука. Думки її кружляли навколо вселенської несправедливості, бо якось інакше назвати те, що вона у свої тридцять дев’ять років ще незаміжня, Олена не могла.

Адже все при ній, все! У деяких місцях навіть із надлишком, але багато – краще ніж мало. Та й часи нині такі, що зайва вага – це не проблема, а інвестиція.

На роботі всі колеги чоловічої статі або безнадійно одружені, або не представляють для Олени Володимирівни хоча б якогось інтересу.

Спроби познайомитися на вулиці теж успіхом не увінчалися, боязкий нині мужик пішов, боязкий. Трохи до нього підійди з грайливим настроєм, як він вже червоніє, потіє і щось бубонить про поліцію.

Олена вирішила, що настав час спробувати знайомитися через інтернет. Цей спосіб їй здавався сумнівним, але дуже хотілося сходити заміж, а інших можливостей для себе вона не бачила.

Ось і сиділа зараз Олена перед ноутбуком і набиралася рішучості перед реєстрацією на сайті знайомств. Теоретично вона уявляла, як усе буде, але Олена була досвідченою жінкою, тому усвідомлювала те, що теорія дуже часто не має нічого спільного з практикою.

На сайті вона зареєструвалась і тепер чекала, коли принц на білому коні сам знайде свою принцесу і напише їй. А вже потім Олена візьме його в обіг, та й коню робота знайдеться, у господарської жінки нічого заздалегідь не пропаде.

Раптом ноутбук цвіркнув і відобразив, що Олена стала щасливою володаркою цілого одного повідомлення. Усередині жінки піднялася якась гаряча хвиля: чи то печія, чи то інтерес, так одразу й не розберешся.

Вона тремтячою рукою все-таки змогла навести мишку на піктограму повідомлення та відкрила його. “Привіт як справи”, – прочитала Олена. Вона вже була розчарована в авторі такого послання, як одразу прийшло таке. “Ви дуже красива”.

Прочитавши друге повідомлення Олена зашарілася від збентеження, а акції автора повідомлення поповзли вгору. Олена призначила цього незнайомця на посаду принца, і почала штурмовий флірт.

П’ять хвилин поспілкувавшись ні про що, Олена вирішила з’ясувати, як виглядає її майже коханий. На аватарці у нього було кумедне кошеня, що не говорило про співрозмовника нічого, а знати, як виглядає майбутній батько її дітей Олені дуже хотілося.

Своєї фотографії у співрозмовника не знайшлося, тож Олені довелося задовольнятися описом. А цей опис був дуже їй до смаку. Вчитуючись у повідомлення, Олена вже бачила перед собою високого брутального спортсмена зі смоляними кучерями та пронизливими зеленими очима. Можливо, у кучерях є срібні нитки, все-таки без п’яти хвилин чоловікові Олени вже сорок п’ять років.

– Ох, він ще й грає на фортепіано! Яка краса!

– Розтеклася Олена калюжею на стільці. Дуже задоволеною та натхненною калюжею, варто помітити.

Але тут же, мов холодний душ, надійшло ще одне повідомлення. У ньому співрозмовник цікавився вже зовнішністю самої Олени.

А ось це вже було небезпечно. Собі на аватарку Олена поставила власну фотографію, але був нюанс, на тій чудовій фотографії Олені було дев’ятнадцять років, та й то була видна лише половина обличчя та густе каштанове волосся.

Чи треба говорити, що за двадцять років і обличчя, і волосся і вся постать цілком зазнали значних змін? Звісно, Олена і зараз мала чудовий вигляд, але юність є юністю.

Олена судомно міркувала, що відповісти своєму принцу. Потім глибоко вдихнула, рішуче видихнула і підсунула ноутбук.
– Повинна бути в жінці якась загадка, – вирішила вона для себе і стала відчайдушно брехати.

Хоча ні, не брехати, це дуже грубо звучить. Олена стала талановито недомовляти, що, на її думку, жінці було дозволено. Зріст? Ну, хай буде метр сімдесят. І що, що в неї насправді метр шістдесят? Вона ж може надіти підбори, платформу.

Фігура? Соковита, як персик! Так, подекуди м’яка, а ще подекуди пухнаста. Ну, ось такий персик шістдесятого розміру, законом не заборонено! Хоча про розмір поки що можна і не писати.

На фотографії, звичайно ж, її обличчя, а про те, що оригінал фотографії за двадцять років трошки зносився, до справи не належить. І обличчя трохи побільшало.

Чим захоплюється? Кулінарією, звичайно ж. Спробуйте наїсти шістдесятий розмір, не вміючи готувати! Олена не така багата, щоб так добре їсти в ресторанах.

Що Олена Володимирівна збирається робити увечері? Серіальчик подивиться, картоплі з котлетками та салатиком наверне та спати ляже. Точніше, не так. Вона читатиме психологію, питиме чай з бергамотом і розмірковуватиме про… Стоп! А чого взагалі було питання?

О! Так її кличуть на побачення! Побачення? Увечері? У парк? В листопаді? Звісно, вона прийде!

“Я чекатиму тебе з квітами на алеї”, – написав зеленоокий принц, змусивши серце Олени битися частіше.
Вона зачинила ноутбук і з блаженною усмішкою дивилася кудись у стіну. Мабуть, саме туди транслювалися як пройде побачення та наступне весілля.

– Та що це я сиджу? Часу залишилося всього нічого! – раптом підстрибнула Олена, після чого схопилася, впустивши стілець, і помчала наводити красу.

До призначеного часу Олена при параді йшла у парк. Вона була на підборах, щоправда, навіть на них не дотягувала до вказаного нею самою зросту. Натомість їй вдалося втиснутися в пальто персикового кольору, хоча для цього їй довелося одягнути корсет, тож дихала Олена дуже обережно і через раз.

Ось і алея, залишилося знайти свого принца Ігоря. Олена шукала поглядом високого плечистого чоловіка зі смоляними кучерями та оберемком квітів, але щось окрім непоказного мужика з трьома гвоздичками нікого на алеї не бачила.

Чоловік якось уважно розглядав Олену, чим сильно її дратував. І тут її мозок пронизав здогад. Олена повільно розвернулась через плече і примруживши ліве око почала розглядати чоловіка, що помітно зніяковів від такої уваги.

– Ігорю? – Запитала Олена, всією душею бажаючи почути негативну відповідь.

– Т – так, а ви Олена? – розбив чоловік усі надії Олени.

Олена розглядала Ігоря як ворога народу. Він не підходив під опис! Де кучері? Ті смоляні кучері, які Олена вже подумки полюбила всім серцем! Якщо кучері колись і були, то тепер про них нагадував лише легкий кучерявий пушок по краях великої лисини.

А зріст? Куди поділися богатирський метр вісімдесят? Чоловік був одного зросту з Оленою, а вона навіть на підборах не дотягувала до метра сімдесяти. Обранець так поспішав на побачення, що стоптався дорогою?

Колір очей за товстими окулярами побачити було неможливо, вони могли бути й зеленими, але який від цього толк, якщо все інше опису не відповідає?

– І яким же це ви займаєтеся спортом? – не стримуючи єхидства, запитала Олена.

– Настільний теніс! Я, знаєте який стрибучий! – випнув невиразну завширшки грудну клітку Ігор.

Олена закотила очі та зітхнула. А чоловік все ще в якомусь приголомшенні розглядав її, притискаючи до грудей три похмурі гвоздики.

– Ось не треба на мене так зітхати! Я теж очікував побачити тут німфу, а не ось це все, – розлютився Ігор, обводячи Олену однією рукою, а другою поправляючи окуляри, що сповзають з носа.

– Ось це все, значить? – пошепки вимовила Олена, після чого вирвала квіти з рук чоловіка і почала ляскати цим скромним букетом по голові та руках Ігоря, якими він цю саму голову намагався прикрити.

Кинувши залишки квітів у смітник, що стоїть поруч, Олена гордо розвернулась і пішла на вихід з парку.
– Ось шахрай, га! Спортсмен він, брюнет він! Тьху, ошуканець! І як таких земля тільки носить, – бурчала вона собі під ніс.

На алеї Ігор, виколупуючи з вух пелюстки гвоздики, теж бурчав, і теж на тему ошуканців, а точніше ошуканок. Персик вона! Яка обурлива брехня! Як людям тільки не соромно так зухвало брехати!

КІНЕЦЬ.