Так вже вийшло, що я розлучений. Сина забираю за кожної можливості, іноді він у мене і тиждень живе, і два. Аліменти переказую добровільно, щомісяця близько восьми тисяч гривень.

Розумію, що жіноча половина не знайде мені жодних виправдань, але в будь-якому разі соромитися мені нічого. Роблю для дитини все, що можу, включаючи купівлю одягу, іграшок та інше (це не входить до аліментів).

Наперед скажу, що для сина не шкода нічого, але іноді колишня дружина влаштовує відверті, вибачте, розводи на гроші, використовуючи найголовніший козир. Який? Незабаром дізнаєтесь.
А тепер сама історія.

Коли дитині було чотири роки ми з колишньою дружиною вирішили, що настав час хлопцю записати в спортивну секцію. Моїх пропозицій вона не слухала у принципі, заявивши, що все вирішить сама. Ніяких проблем.

Дзвінок:

– Мені порадили колеги на роботі гарну секцію. Загалом син записаний на хокей. Тільки ковзани треба, а вони дорогі, коштують майже дві тисячі гривень.

Я здивувався:

– На що ти витратила аліменти, нещодавно ж перераховував.

– Як на що, то купила, то купила, одяг.

– Стоп, – тут мене зачепило, – джинси, майки, куртку, черевики з кросівками купив я сам.

Але колишня не здавалася:

– За садок заплатити, шкарпетки, трусики потрібні плюс оплачую і комунальні за сина.

Щоправда, я теж вирішив розставити всі крапки над «і»:

– Комунальні за сина – це копійки. Не забувай, що він прописаний у мене. Це перше. Друге, садок коштує близько п’ятисот гривень на місяць, виходить, що шкарпетки та трусики зросли в ціні до рівня золотих прикрас? Мені дуже цікаво дізнатися, куди витрачені ці гроші. І щось підказує далеко не на покупки для сина. Отже, чекаю на відповідь.

– Ну, — колишня дружина на хвилину замислилась, а потім радісно випалила, – не забувай, що це твій син.
Це найголовніший аргумент. Коли сказати більше нічого, вступає у справу важка артилерія – це твій син. Знаю, що мій.

Гаразд, замовив і купив добрі ковзани.

Син був дуже задоволений тренуваннями, захлинаючись розповідав про те, як вони ганяли шайбу, забивали голи. Загалом, дитина була щасливою, а тато, заздалегідь готуючись, почав шукати хокейну форму. Все одно скоро подзвонить і порушить це питання.

Не помилився через два місяці дзвінок:

– Дитині потрібна хороша тенісна ракетка, а вона коштує тисячу гривень.

Перша думка – чи я не в курсі змін у спорті, чи щось трапилося:

– Яка ракетка? Йому хокейна форма потрібна і ключка, можливо.

– Я його на теніс записала, синові хокей не сподобався.

Як не сподобався? Дитина була щаслива, що займається!

– Не сподобався, — уперто уточнила колишня.

Ця пісня гарна, починай спочатку. Виявилося, що на тренування потрібно возити, а не завжди зручно, тато на роботі до вечора, а мама дуже втомлюється. Іншими словами, просто ліньки.

– То ракетку купиш?

Купив.

Але й теніс протримався лише три місяці. Потім був ще футбол, на який на щастя нічого не довелося купувати. Тим більше, що і футболом син позаймався теж недовго.

Я довго терпів, дуже довго, але межа є всьому. Цієї осені син пішов до школи. І, за традицією, ексдружина (вкотре!) вирішила записати його на секцію. Було два варіанти: карате (але туди треба відвозити) і тхеквондо у самій школі.

Другий варіант, звісно, був набагато зручнішим, але син заявив категорично:

– Хочу на карате.

Колишня одразу почала плакати в слухавку, що їй дуже незручно возити дитину, краще тренуватися в школі. Загалом, тату, проведи виховну роботу та переконай сина.

А навіщо переконувати, якщо дитина вже відверто втомилася від зміни спортивних секцій? Йому це все капітально набридло, от і все. Але я таки переконав. Наводив різні аргументи, наприклад:

– Захищатимеш мене й маму, коли ми будемо старенькими. А той, хто займається тхеквондо, переможе будь-якого каратиста.

Син повірив, і почалися тренування. Спочатку дитині не подобалося, але потім увійшов у смак. І при кожній зустрічі він показував мені, яким прийомам навчив тренер.

Минуло три місяці.

Якось забрав сина до себе. Сидимо, розповідає мені новини і як би, між іншим, дитина упустила:

– А я більше не ходжу на тхеквондо.

– Чому? – здивувався я.

– Не знаю, — зітхнув син, — я прошу маму, щоб вона мене водила, мені там дуже подобається, але мама каже, що потрібна форма.

***
Розмова з колишньою дружиною була дуже жорсткою:

– Що знову не так? Дитині подобається, недалеко від будинку, що тебе вкотре не влаштувало?

– Ну, розумієш, – почала вона.

– Не розумію, — вибухнув я, — ти повністю відіб’єш у хлопця бажання займатися будь-яким спортом, більш ніж три місяці не був у жодній секції. Що зараз за проблеми?

– Потрібна форма.

– Кімоно коштує близько тисячі, ти можеш купити? – здивувався я.

І в хід, природно, пішов найголовніший козир:

– Не забувай, що він і твій син.

– Не забувай, що він — наш син.

І якщо ви, шановні мами, обожнюєте козиряти фразою, хоча б радьтесь спочатку, що робити і як. Інакше ніяких грошей не вистачить на нові й нові побажання.

Передбачаючи обурення, зроблю ремарку. Кілька разів син жив у мене по місяцю. Заради інтересу, вирішив порахувати, скільки витратив на дитину (без урахування харчування та комунальних) на соки, фрукти, солодощі, іграшки та інше. Так ось: максимум – три тисячі. Додамо харчування і комунальні, що вже набридли, нехай ще стільки ж. Де інше? Де гроші? Навіть нещасної тисячі на кімоно не лишилося.

– Виходить, грошей не даси.

– Ні.

– Тоді сина ти не побачиш.

Побачу, ще й як побачу. За рішенням суду мені зобов’язані надати час для спілкування з дитиною. Але я це сказати не встиг. Кинула слухавку.

Нічого, зачекаємо. Скоро чи гроші закінчаться, чи авто треба буде везти на станцію техогляду. Так, авто, тому що одяг та іграшки тато купує, можна не морочитися. А якщо щось знадобиться (впевнений, що не для сина, а для машини), то можна вкотре нагадати батькові, що це його син.

КІНЕЦЬ.