Після розлучення з чоловіком Олена залишилася одна із чотирирічною донькою Вірою. Одна у великому місті, батьки її жили далеко, тож Олена все везла на своїх плечах.

Була за маму та за тата доньці. Працювала, збирала гроші на своє житло і все-таки з допомогою батьків, купила невелику двокімнатну квартиру у п’ятиповерхівці, звичайно, не в центрі міста. Але Олена безмірно була рада та щаслива, що у них із донькою своя квартира.

Батько Олени взяв відпустку та приїхав до них, щоб допомогти зробити ремонт у квартирі, він сам будівельник і розумів, що до чого. Нарешті квартира стала схожа на затишне гніздечко двох дівчат, батько врахував усі побажання своїх коханих – доньки та онуки Вірочки.

– Ну все дівчата, у мене закінчується відпустка, завтра їду, живіть щасливо. Віра слухай маму. Ну якщо що, доню, дзвони, чим зможемо, допоможемо, – казав батько, складаючи свої нечисленні речі у сумку.

– Татку, ну щоб ми без тебе робили? Дякую, – дякувала Олена батькові, а Віра тримала дідуся за руку, коли проводжали його на потяг.

– Приїжджайте до нас у відпустку, а то бабуся вже скучила за вами, – говорив він, піднімаючись сходами, і махнувши рукою зник у вагоні.

Олена з Вірою довго махали за поїздом, а потім поїхали додому. Життя йшло своєю чергою, донька навчалася на відмінно, закінчила школу і вступила до інституту. Олена працювала в офісі, так заміж і не вийшла, хоч і у свої сорок один рік виглядала чудово, з гарною фігурою. Претенденти були на її руку та серце, але Олена насамперед думала про доньку.

– Поки донька не вивчиться і не встане на ноги, про себе не думаю, – говорила вона подругам. – Живу тільки заради доньки, а там вже буде видно.

Минув час. На останньому курсі інституту Віра повертаючись із занять, переходила дорогу та з нею трапилася біда. Нічого страшного, обійшлося без сильних проблем.

Лежала декілька днів у палаті. Водій машини сам відвіз її відвіз у лікарню. Ним виявився сорокап’ятирічний Ігор, директор невеликого підприємства.

Буквально щодня відвідував Віру, привозив їй усілякі делікатеси, смаколики, і справа дійшла до того, що вони закохалися одне в одного. Двадцятирічна Віра та Ігор, який пожив і набрався життєвого досвіду, а на той момент був у розлученні з дружиною близько двох років.

Олена часто приїжджала до доньки, але з Ігорем жодного разу не перетнулися, а донька розповідала матері захоплено і хвалилася тим, що привозив їй Ігор.

– Мамочко, ти не уявляєш, як Ігор мене балує, ось дивись. А як із ним цікаво, заслухаєшся, а квітами так просто завалив…

– А ти часом доню, не закохалася в цього Ігоря? – переживала мати, адже йому сорок п’ять років, а донька ще дівчина без життєвого досвіду, так принаймні думала вона.

Після виписки Віра закінчувала навчання, писала диплом, але з Ігорем постійно зустрічалася. І одного разу вона повідомила матері новину:

– Мамо, ми з Ігорем вирішили одружитися.

Олена застигла від такої новини.

– Доню! Ну, він же тобі в батьки годиться, подумай добре. Заміж треба виходити за ровесника, ну трохи старше, а тут два різні покоління. Хіба ви маєте щось спільне, інтереси абсолютно різні. Подумай, дочко, – умовляла мати дочку.

– Мамо, це просто твої забобони, зараз у цьому нічого дивно, коли чоловік набагато старший за дружину. Та й до чого тут вік, якщо ми кохаємо один одного, – парирувала дочка.

– Доню, він награється і кине тебе. Ти ще зовсім молода і не розумієшся на людях, – намагалася відмовити дочку Олена.

– Мамо, все, не хочу більше слухати. Якщо ще раз заговориш про це, то ми з тобою посваримося. Я вже доросла та вирішую сама, з ким мені жити. Тож незабаром весілля, Ігор все бере на себе. Мені потрібно тільки вас нарешті познайомити.

Олена розуміла, що не в змозі вмовити дочку, вона просто не чує її. Переживала, плакала, але змирилася. А що їй ще лишалося робити? Одного дня Віра повідомила, що вони приїдуть з Ігорем.

Олена бачила у вікно, яке виходило надвір, як під’їхали дорогою машиною Ігор з Вірою. Ігор, високий красень, виглядав молодшим за свої роки, увійшовши в квартиру подарував Олені величезний букет білих троянд. Таких букетів їй ніхто не дарував у житті.

– Здрастуйте, вибачте за несподіваний візит, але нам таки необхідно познайомитися, – казав Ігор, а донька пройшла до кімнати.

– Здрастуйте, проходьте, – відповіла вона.

Олена приготувала свою фірмову качку, стіл накрила, як годиться, Ігор поставив на стіл дорогу пляшечку ігристого і велику коробку цукерок. За столом Ігор поводився ввічливо, виявився нормальним чоловіком, швидко знайшов спільну мову з Оленою, всі втрьох весело балакали і обговорювали весілля. До кінця вечері Ігор навіть почав подобатися Оленіі.

– Олено, ви не переживайте, весілля в ресторані беру на себе, для мене це нічого не варте, – прощаючись біля дверей сказав він.

Підготовка до весілля йшла повним ходом. Донька вперше виходила заміж, тому турбот у Олени було багато. Ігор теж часто з’являвся в них вдома, так часто, що іноді навіть без Віри. Олена стала відчувати, що Ігор став усамітнитися з нею. Намагався ніби ненароком доторкнутися до неї, чомусь Олену кидало в жар від цього, а він щоразу намагався її торкнутися. Олена ж намагалася уникати зустрічей з Ігорем наодинці, її напружувало особливе ставлення до неї.

– Ну нічого, одружаться, він буде рідше бувати у нас, адже житимуть вони в його будинку, – думала Олена.

До весілля залишалося трохи більше тижня, коли Ігор раптом приїхав до них один додому, Віра цього дня була в інституті на захисті диплома. Увійшовши до квартири, він вручив букет Олені і сказав серйозно:

– Я не знаю, що робити, але я люблю тебе, Олено. Не можу з собою нічого вдіяти, тягне мене до тебе. Я закохався в тебе з першого погляду.

У Олени звалився весь світ. Адже для неї, як виявилося, він теж не байдужий, і зараз перед нею величезна спокуса, сила якої здатна зробити будь-яку людину щасливою чи навпаки, занапастити. Адже це спокуса, це щось зрадницьке стосовно її дочки. А зрада – це величезна образа на все життя та втрата доньки.

Ігор обійняв її і став цілувати, але Олена зробила зусилля і зупинила його.

– Так, Ігоре, давай скасовуй весілля, не знаю які ти придумаєш казки для Віри, але я не дозволю ламати життя своєї дочки. Ти не гідний бути її чоловіком, – різко видала вона.

– Але Віра вагітна…

– Що? Як вагітна? Мені вона нічого не сказала, – впалим голосом промовила вона.

– Скаже ще, ось сьогодні диплом захистить і скаже все одразу…

У Олени крутилися думки в голові:

– Що ж робити? Що ж тепер робити? Чому Віра мовчала?

Потім серйозно подивилася на Ігоря і сказала:

– Роби, що хочеш, але щоб тут я тебе більше не бачила. Ти дорослий чоловік і повинен спочатку подумати, перш ніж щось зробити. Іди, – вона відчинила двері.

Олена не могла розповісти дочці про те, що сталося, її б звичайно це засмутило. Вона закохана та щаслива, вона дивилася на все в рожевих окулярах і матері не повірила б. Часто Олена плакала, донька заспокоювала, думаючи, що мати так реагує на її заміжжя.

– Якби Віра знала, за кого вона виходить заміж. Адже Ігор просто негідник, якби дочка знала правду… – думала Олена, вона була розгублена, вона не могла запобігти біді. Вона переживала залишитись негідницею в очах дочки.

Весілля пройшло добре. У ресторані було багато людей. А після весілля молодята поїхали до Ігоря до заміського будинку на інший кінець міста.

Незабаром Віра народила доньку, але врешті-решт життя їх не склалося. Мабуть, Ігор не любив її, хоч і молода дружина. Він став часто сваритися, гульбанив та й додому ночувати міг собі дозволити не приїхати. Віра скаржилася матері, Олена шкодувала її. Вона, як ніхто інший знала, що не матиме доньки щастя з Ігорем.

Зрештою, Ігор купив Вірі з дворічною донькою великий будинок і розлучився з нею.

– Мамочко, ти мала рацію, а я тебе не слухала. А все тому, що закохалася в Ігоря. Добре хоч будинок нам із донькою купив, допомагає грошима. За це дякую йому. А то довелося б нам до тебе повертатися, краще ти до нас переїдь, допоможеш із донькою.

Олена з Ігорем більше не бачились. Найбільше вона переживала, що таємниця, яку вона зберігає у собі, може дійти до дочки. У цьому випадку вона вдячна Ігорю.

– Дякувати Богові, що Ігор не доніс цю таємницю до Віри. А я її зберігаю і заберу з собою на той світ. Слава Богу не посвятив він Віру у свої почуття. Я сподіваюся у нього все буде добре, – думала віч-на-віч із собою вона

Віра через деякий час знову вийшла заміж за хорошого хлопця, майже ровесника та народила сина. Живуть щасливо. Олена так і живе сама, щось не тягне її заміж. Вона вдячна Богові, що дав їй розум і терпіння, і вона не піддалася спокусі. Адже іноді буває так, що деякі матері ведуться на залицяння своїх зятів і руйнують життя своїх дочок.

КІНЕЦЬ.