Олег Андрійович сидів на дивані й дивився телевізор. Його дружина Лідія Михайлівна теж була в кімнаті і прасувала одяг.

Раптом пролунав наполегливий дзвінок у двері. Раз, другий, третій…

– Господи, та кому там вже так не терпиться?!

– Олег Андрійович скочив з дивана і пішов у коридор.

Лідія Михайлівна поставила праску і прислухалася…

Чоловік відкрив двері. На порозі стояла його дочка Настя, зять і внучка.

– Ви що знову до нас прийшли? – невдоволено запитав Олег Андрійович.

З похмурим виглядом обличчя він прочинив ширше двері.

Олег Андрійович запитливо дивився на дочку із зятем, не знаючи, що робити далі.

– От і до вас черга дійшла, – Настя відсунула батька вбік і завела чотирирічну дочку в коридор.

– Коли ви вже своє житло купите? – запитав роздратовано батько.

– Навіщо нам купувати свою квартиру, коли ми маємо стільки родичів? – посміхнувся зять і голосно засміявся.

– Що ж ти за мужик, коли живеш з сім’єю по чужих квартирах? – Олег Андрійович збирався хоч цього разу напоумити Павла.

…Старша дочка Настя була одружена п’ять років, і весь цей час сім’я шастала по чужих оселях.

Жила то в одних родичів, то в інших. Не гребували вони не тільки батьками, бабусями й дідусями, а й рідними тітками й дядьками.

Звісно, не всім це подобалося, тому що Настя була поганою господинею і відмовлялася в родичів щось робити по господарству.

– Я тут у гостях! – казала дівчина і зачинялася у виділеній їм із чоловіком кімнаті.

У результаті тітки й дядьки в наступний візит дали Насті з родиною відкоша.

– Ні, рано ще, – Олег Андрійович глянув на настінний календар, де в нього були червоним кольором відзначені дати. – Ви ж у січні мали тільки повернутися.

– Нас тітка Катя виставила. Сказала, що більше нас не пускатиме, – надула губи Настя і скривилася. – Родичка, називається. І задарма така рідня не потрібна. Ні підтримки, ні допомоги. Тільки хотіла, щоб я працювала щоразу. То підлогу помити, то їжу приготувати. А я що до неї найнялася, чи що?

Батько нічого не встиг відповісти дочці, оскільки в цей момент у квартиру зайшла дружина.

– А ви чого в нас? – здивувалася Лідія Михайлівна, пройшовши на кухню. – На січень же ж домовлялися начебто.

– Тітка Катя нас не пустила, тому ми поїхали до вас, – позіхнула Настя і попрямувала до холодильника.

– Мамо, чому поїсти нічого нема? – запитала вона роздратовано.

– Та ми на вас не чекали взагалі-то, – по обличчю Лідії Михайлівни було видно, що приїзду доньки вона не дуже рада.

– Що будемо їсти? Канапки? – дівчина витягла з холодильника сир і ковбасу.

– Борщику б…

– Візьми й приготуй! – сказав Олег Андрійович.

– Ні, ми всього лише у вас на місяць. Я тут в гостях, – почала махати руками Настя.

– Звісно, чого ж так не гостювати, коли нагодують і ліжко застелять! – не стримався чоловік.

– Тестю, ви що не раді нашому приїзду? – Павло забрав з рук дружини ковбасу.

– Хіба ти не помітив на моєму обличчі посмішку? – з сарказмом сказав Олег Андрійович. – Звісно, ми на вас не чекали і не раді! Ми планували на різдвяні свята у санаторій поїхати!

– Їдьте, хто ж вас тримає, – скривилася Настя, нарізаючи хліб.

– Вас же ж не можна залишати одних! Квартиру перевернете, – втрутилася у розмову Лідія Михайлівна.

– Ви ж нічого не вмієте. Ні прибрати, ні приготувати!

– Придумаємо щось, – усміхнувся Павло і взяв собі великий шматок ковбаси.

Олег Андрійович не зміг стерпіти від зятя, який його дратував, такої зухвалості.

Він підскочив до Павла і забрав ковбасу.

– Набридли вже ходити до нас і їсти! Добре влаштувалися – ні копійки не витрачаєте ні на що! Комунальні ми з матір’ю оплачуємо, ще й вас маємо нагодувати! – вигукнув Олег Андрійович. – Коли ви вже припините по родичах тинятися?! П’ять років – це перебір!

– Олежику, – Лідія Михайлівна взяла чоловіка за руку, розуміючи, що він перегинає.

Їй було соромно за те, що Настя й Павло можуть подумати, ніби вони пожалкували для них їжі.

– Дякую за гостинність! Краще ми поїдемо до моїх батьків, звідти нас точно не виставлять, – хмикнув Павло і побіг у кімнату збирати свої речі.

– Настя з онукою можуть залишитися! – гукнув до нього Олег Андрійович.

– Ні, дякую! Я піду звідси разом із чоловіком, – сказала дівчина. – Оце так, батьки, і на вулицю виставили.

– Настю, ми вас не виставляємо, – сказала Лідія Михайлівна. – Тато правий, вам пора припиняти ходити по чужих оселях. У вас має бути свій куток…

– Чужих?! Значить, ми з вами чужі люди?! – обурено сплеснула руками Настя. – Від вас я такої підстави не очікувала, – додала вона й побігла у кімнату.

Через пів години парочка з сумками разом із дитиною залишила квартиру Олега й Лідії.

Вони викликали таксі й поїхали до батьків Павла, від яких всього кілька годин тому повернулися.

Сказати, що свекруха й свекор були не раді їхньому поверненню, це нічого не сказати.

Жінка відкрила двері й перегородила дорогу. Її обличчя було розгніваним.

– Ви чого приїхали? – грізно запитала вона.

– Нам нема куди піти, – Павло спробував пробратися у квартиру, але мати йому не дала цього зробити.

– Не пущу! – жінка поставила руки в боки. – Місяць пожили, і годі! Шукайте собі інше житло. Ще не встигла після вас весь бруд вимити, а ви знову тут як тут. Внучку залишайте, а самі йдіть, куди хочете!

– Знову ви? – присвиснув свекор, визирнувши з-за спини дружини. – Дістали вже! Спокою від вас немає. За п’ять років вже зовсім набридли. Ми всю пенсію на ваше харчування витрачаємо, а ви хоча б хліба купили!

Набридли іншим родичам? Так ось знайте, що нам ви теж набридли! Кожному по тридцять років майже, а вони по родичах ходять! Коли це вже закінчиться?

– Онучку залишайте, а самі йдіть. Я годувати двох здорових і дорослих людей більше не збираюся. І так цей місяць ледь витримала вас. Нащо ви нам, якщо від вас немає допомоги, а тільки одні збитки?!

– Мамо, куди ж ми підемо?! – обурився Павло.

– Куди завгодно! – відповіла мати і, завівши чотирирічну внучку в квартиру, закрила перед молодими двері.

Їм довелося піти до друзів, але там їм теж були не надто раді, і одразу поставили умову, щоб вони вже завтра поїхали.

У результаті Павлу й Насті без підтримки друзів та родичів таки довелося витратити гроші й орендувати однокімнатну квартиру.

Однак вони не пробачили батькам і тепер майже не спілкуються.

А ті впевнені у своїй правоті і чекають від молодих тільки допомоги і вибачень…