Ми з чоловіком усвідомлено вирішили не народжувати дітей. Таке рішення прийняте не через нашу забаганку, не тому, що ми хочемо жити для себе, а, тому що у нас з чоловіком дуже погана спадковість. Навіть нас із ним не можна назвати здоровими та нормальними людьми. Але рідні, з обох боків, вважають, що ми повинні спробувати, раптом пощастить. Ми ж ризикувати не готові.

Я з дитинства бачила, що ми не найздоровіша сім’я. У мами інвалідність з дитинства, у тата набута пізніше. Була старша сестра, яку я пам’ятаю у стані овоча, вона прожила десять років.

Є середня сестра, яка теж має великі проблеми у розвитку, вона ніколи не зможе жити самостійно. Молодша поки що у лікарів жодних нарікань не викликає. У свої десять років цілком звичайна нормальна дитина.

Є ще мамина сестра, вона здорова, але народила хвору доньку, яка прожила три місяці. Потім були ще дві спроби, але виявлялися вади розвитку плоду. Дітей у неї немає.

Я серед дітей вважаюся однією з найздоровіших, хоча теж це здоров’я сумнівне. У дитинстві навіть ставили якийсь ступінь дебільності, але потім зняли діагноз, замінивши на затримку в розвитку. З віком переросла і це, не без допомоги бабусі, звісно. Вона багато зробила для того, щоб я виросла нормальною людиною.

Батькам було ніколи особливо мною займатися, бо мама сиділа спочатку з однією сестрою, потім з іншою, а тато працював, щоб ми могли жити. Тож якби не бабуся, яка поклала всі сили на мій розвиток, невідомо, щоб зі мною було.

Звісно, зовсім без наслідків не обійшлося. Школу я закінчила абияк, пішла вчитися до коледжу, бо розуміла, що університет я просто не потягну. Але мені завжди подобалося шити, ось цим я вирішила зайнятися. Хоча швидка стомлюваність досить сильно заважає в такій копіткій справі.

У чоловіка в сім’ї ситуація не краща. Тата вже немає в живих, він сильно пив, мама інвалід від самого народження, там проблеми із психікою. Бабуся з одного боку спилася разом із сином, з другого боку бабуся вийшла у вікно, бо її мучили голоси. Є ще сестра, яка має шизофренію і вона періодично лікується. Є брат, з ним начебто все більш-менш нормально.

Сам чоловік, на щастя, зовсім не п’є, з розвитком все нормально, але схильностей маса. Батько його окрім алкоголізму страждав ще й на діабет. Тому завжди все на контролі.

Ми одразу один одному виклали всі таємниці наших сімей. Посміялися, що ми найздоровіші з посліду, але удачу краще не випробувати. Хоча дітей нам хотілося, таки ми нормальні люди. Але робити це розраховуючи на щасливу долю не збиралися.

Пройшли багато лікарів, здали аналізи, надали дані про сім’ї. І висновки лікарів були однозначні – дуже високий ризик того, що дитина народиться з відхиленнями. Було б дивно, якби було інакше за нашої ситуації. Лікарі дуже обережно сказали, що є якийсь шанс, що все складеться вдало, зрештою, частину патологій можна буде побачити на УЗД.

Ми ж із чоловіком вирішили, що при нашій спадковості ми з ним і так вже виграли приз генетичної лотереї, тому спокушати долю не варто. Зрештою, багато людей живуть без дітей, не ми перші. Але наше рішення рідних не влаштувало.

Нас стали переконувати, що ми просто зобов’язані спробувати, адже є шанс, що дитина буде нормальною.

– Нехай цей шанс мінімальний, але він є. Ви повинні його використати!

А ми не хочемо ризикувати. Ось з’явиться хвора дитина і все, це хрест на все життя. І нам життя ніякого, і дитині муки. Навіщо це робити? Я досить бачила проблем із хворими дітьми, своїй дитині я такого не бажаю. І собі я такої долі також не хочу.

КІНЕЦЬ.