Бабуся йшла вулицею. Мороз, вона укуталася як слід. Але все одно холодно. І слизько!

Треба з пагорба біля доріжки зійти та ступити на тротуар. Пагорб маленький, але старенькій важко . І бачить погано, і ноги погано тримають.

Бабуся простягла руку в дитячій рукавиці з сонечком. І попросила пухкеньку дівчинку допомогти.

Більше нікого не було.

– Допоможи мені, дівчинко! Я боюся впасти. Мені треба крок ступити, зійти з пагорба!

А це зовсім не дівчинка. Така ж старенька бабуся в дитячому пуховичку і в шапці з помпоном.

Просто маленька. Теж ледве йде, ступає маленькими кроками слизьким тротуаром.

І маленька старенька хоробро простягла руку в сірій пуховій рукавичці. І допомогла зійти з пагорба. Удвох вони впоралися!

І разом далі пішли. Треба в аптеку та в магазин. Це поруч!

Пішли, підтримуючи один одного, потихеньку. Але впевнено.

Холодно було. Говорити важко. І старенькі просто посміхалися одна одній. І йшли вперед, крок за кроком. Разом іти легше.

Водночас завжди легше. Коли холодно, слизько, темно можна йти разом. Навіть якщо ти дуже слабкий, можеш стати опорою іншому.

А він – тобі. І можна йти. І жити…

КІНЕЦЬ.